Минуло рівно сторіччя відтоді, як знаменитий французький письменник розпочав свій роман­епопею “У пошуках втраченого часу”, твір, якому судилося змінити обличчя сучасної літератури. Це трапилося у 1909 році. Але це не єдина “знакова” дев’ятка у життєписі літератора, потік випадкових асоціацій, пов’язаних із цією цифрою можна було б продовжити – у “фірмовому” стилі самого письменника. У дев’ятирічному віці Пруст захворів на астму, у 1889 році пішов на військову службу, у 1899му перервав роботу над романом “Жан Сантей”, щоб так ніколи і не завершити цей текст, у 1919му він востаннє міняє місце проживання і переїздить до помешкання, у якому через три роки помре, доживши до 51 року, у тому ж 1919му його нагородили найпрестижнішою французькою літературною нагородою – Гонкурівською премією.

Романцикл, як його ще називають, “У пошуках втраченого часу” давно став легендою. Автор створив його у період, коли був прикутий до ліжка і майже повністю ізолював себе від зовнішнього світу.

Питання про те, чи взагалі є сенс вивчати обставини життя Марселя Пруста, хвилювало не одного літературознавця, але, попри небезпідставність таких сумнівів, біографію літератора вивчають.

Одним із найважливіших постулатів творчості письменника є твердження про існування у свідомості кожної людини внутрішнього “я”, яке не має нічого спільного з його “офіційним”, зовнішнім “я”. Робота письменника полягає якраз у тому, щоб прислухатися під час писання до цього внутрішнього “я”. А робота біографа – це насамперед уважне вивчення текстів письменника, бо посправжньому пізнати Пруста можна тільки через його тексти. Тож виходить, що попри переконаність Пруста у тому, що події зов­нішнього життя літератора нічого не додають до розуміння його текстів, сам письменник є ідеальним автором для біографа.

Надмірна балакучість листування

“Автобіограф бачить зміст свого існування у тому, щоб розповідати про пережите, романіст – у тому, щоб розповідати”, – такою фразою починається одна з біографій Марселя Пруста. І всі його біографи одностайно змушені зізнатися в тому, що у житті одного з найвідоміших французьких письменників майже не було неординарних чи скандальних подій, здатних зацікавити широку публіку. Пруст дружив із посередніми музикантами, шанував не надто талановитих поетів і прозаїків, захоплювався театральними постановками, про які сьогодні давно забули. На вечірки до будинку його батьків сходилися гості, аби послухати вірші у виконанні відомих акторів. Літературні спроби, які передували написанню “У пошуках втраченого часу”, навіть близько не рівняються з романом­епопеєю. Його листи до друзів та знайомих занадто багатослівні, він постійно обмінюється похвалами і заздрісними плітками з колегамилітераторами, вони присвячують одне одному вірші та пародії. Життя як низка пристрастей, сварок і примирень, схожих одна на одну. Сам письменник був переконаний, що його почуття нетривалі і зазвичай через рік­півтора втрачав інтерес до предмета своїх пристрастей.

Його особисте життя було низкою страждань і ревнощів, схоже до власних героїв він постійно закохувався у чоловіків, які зовсім йому не підходили. Але якби не його нещасливе кохання до власного водія, образ Альбертини у романі не був би таким всебічним і глибоким.

Інколи складається враження, що Пруст перетворив власне життя на експеримент і пожертвував задля цього експерименту душевним спокоєм, аби зібрати життєвий досвід, якого йому бракувало для роману. Розбещений юнак, який лише у тридцять сім після смерті обох батьків почав жити самостійно, але і тоді не був обтяжений обов’язками, які має у такому віці більшість його сучасних колег – заповнення податкових декларацій, миття вікон, забирання дітей із дитсадка. Йому завжди вистачало просто подзвонити у дзвоник, і всі побутові проблеми вирішувалися самі собою. Дивує хіба те, як йому взагалі вдалося примусити себе зайнятися такою трудомісткою справою, як література.

Саме Марселя Пруста можна вважати доказом того, що навіть отримання спадку і проживання у дорогих готелях не можуть зіпсувати справжній талант. Історію створення свого геніального роману Пруст розповідає сам і у цьому ж романі. Як правильно зауважує Роланд Барт, це єдина історія, яка там насправді розповідається.

Скласти пазл
власної біографії

У цій книзі не йдеться про сюжет. Зрештою, письменник не надто поважав жанрову літературу. Ідеться тут про речі значно важливіші, адже головною темою “У пошуках втраченого часу” є дуель зі смертю. Цей текст є дуже сучасним у своєму ставленні до щоденності. Те, наскільки зображувані предмети є естетично привабливими, не має жодного впливу на спосіб їх опису і мистецьку довершеність цього опису. Недаремно одним із найбільших відкриттів цього автора вважається здатність майстерно описувати спонтанні, найнепомітніші і найменш важливі події і спогади. Адже наша пам’ять не цікавиться ієрархією, згідно з якою ми маємо звичку розташовувати власні спогади. Біографія Марселя Пруста може мало що розповісти про нього, бо біографію власної душі він написав сам і при цьому зробив чимало важливих відкриттів для літератури. Наприклад, те, що стосується завдання хронології. Адже він завжди наголошував на тому, що письменник лише у повному усамітненні здатен відчути і усвідомити найважливіші і найправдивіші життєві істини, а під час спілкування з оточенням чи друзями він залишається глухим до цих істин.

Тому вивчення біографії письменника можливе лише одним способом, який так добре зарекомендував себе, наприклад у фільмі “Закоханий Шекспір” – вишукувати серед інформації про життя літератора частинкипазли, з яких він складав зображення власних творів. Але при цьому чимало важливих питань так і залишаються без відповіді. Наприклад, чому в книзі Пруста немає ні слова про його брата? Якою була насправді його сексуальна орієнтація? Чи був він настільки хворим, як про це постійно говорив і писав? Чи його стосунки з матір’ю дійсно були настільки ідеальними, якими він їх зображає?

Чимало другорядних деталей набувають при цьому несподіваної важливості. Пруст не був денді, радше навпаки – одягався недбало і не цікавився колекціонуванням. Натомість його захоплювали новинки науково­технічного прогресу. За допомогою театрофону він міг придбати собі абонемент до паризької опери і слухати її вдома, у власному ліжку. З біографії Пруста можна прочитати й історію технічних відкриттів його часу. Електричний струм, пневматична пошта, телефон, аероплани і, звичайно ж, автомобіль, за допомогою якого можна перетворити ландшафт на кінокуліси.

Решта творів Пруста розчаровує

Він читав книги багатьох інших літераторів, старанно опрацьовував їх тексти, але ніколи не наслідував, а лише використовував для того, аби створити власну естетику. Від впливу інших текстів він звільнявся за допомогою написання пародії. Але тексти, написані ним самим до “У пошуках втраченого часу” навряд чи втішать шанувальників цього роману. Незавершений роман “Жан Сантей”, переклади англійського поета Джона Раскіна, для яких підрядники робила Прустові мати, бо сам він недостатньо добре знав англійську. Прозовий фрагмент “Проти Сент­Бьова”. Творчість Пруста завжди читається з кінця, з усвідомленням того, яку талановиту прозу йому ще вдасться написати. Астма, гомосексуальність, страх самотності – до цього зводився його життєвий досвід, він ніколи не працював для заробітку чи щоб прогодувати сім’ю. Найбільшою трагедією його життя, без якої він, мабуть, не написав би свій роман­епопею, стала смерть матері, подія, яка, ніби пророцтво злої феї, тяжіла над ним від самого народження і невблаганно наближалася. У цьому сенсі Пруст жодної миті свого життя не почувався вільним від страху перед самотністю, перед втратою матері, який завжди був одним із найсильніших його почуттів. І цей страх заміняв йому всі інші обтяжливі обов’язки. Якщо він опинявся десь у готелі і не мав певності, чи запакували йому зі собою носовички, він не передивлявся багаж, а писав до матері. У творчості він був без компромісним, у житті – нездатним самостійно приймати рішення.

Після смерті матері його існування зводилося до того, аби вижити. Йому вистачило сили не гамувати в собі біль втрати, а навпаки, місяцями зосереджуватися на цьому відчутті, віддавати себе йому повністю. Навіть після смерті батьків він поводиться так, щоб вони були ним задоволені. Пише, аби вони могли пишатися ним. Він звинувачує себе у смерті матері, бо постійно лякав її своїми нападами астми. Робота стала для нього бігом наввипередки зі смертю. Той, хто частіше відчуває себе сповненим життєвих сил, ніж хронічно хвора людина, мабуть, рідше вміє ловити момент для зосередження.

Хвороба стала для нього можливістю для самоізоляції, вона виправдовувала перед іншими його бажання залишитися на самоті. Зі страху перед мікробами він одягав у ліжку рукавиці, коли до нього приходили відвідувачі. Він придбав спеціальний пристрій, який за допомогою формаліну дезінфікував пошту. Все, що б він не робив, мало основну мету – вберегти тіло від зайвих навантажень.

У романі “У пошуках втраченого часу” описано 500 персонажів, усі вони мали своїх прототипів, деякі навіть кількох. Він зміг якнайповніше використати все, що могло йому запропонувати його оточення, заповнене посередностями. Якщо подивитися на фотографії його “моделей”, вони схожі на акторів масових сцен, які силкуються зіграти ролі Прустових персонажів. Він ходив на світські вечірки, аби примусити тамтешніх відвідувачів позувати собі як моделі. Пруст роками працював над своєю легендарною контрольною з літератури, працював у ліжку, ніколи за письмовим столом, у кімнаті, оббитій корком. Він упорався з цією контрольною на відмінно, залишається лише питання, чим була ця добровільна ізоляція – запереченням життя чи навпаки, спробою зробити внутрішнє існування якомога більш насиченим.

Треба уявляти його собі щасливою людиною, мабуть, він ніколи не бував щасливішим, ніж у моменти писання. Хіба що у період свого життя, якому він поставив пам’ятник власними текстами – у дитинстві. Справжнє життя людина проводить у роздумах, усе решта – це заслання.