На це запитання є проста відповідь, знана кожному українцеві, оскільки приповідка з цього приводу стала настільки замизганою, що, здається, прилипла до мізків кожного обивателя. Натомість аналітики, зокрема й на сторінках "Пошти", намагаються глянути на проблему із висоти сучасних теоретичних розробок, і через звичне закінчення згаданої ідіоми, не є часто втямливими для пересічних громадян.
На це запитання є проста відповідь, знана кожному українцеві, оскільки приповідка з цього приводу стала настільки замизганою, що, здається, прилипла до мізків кожного обивателя. Натомість аналітики, зокрема й на сторінках "Пошти", намагаються глянути на проблему із висоти сучасних теоретичних розробок, і через звичне закінчення згаданої ідіоми, не є часто втямливими для пересічних громадян.
Мені видається, що насправді проблема бідності "найпрацьовитішого", "найсумліннішого" народу - не у тому, що йому бракує розуму, а, радше, в тому, що всі ці дзвінкі визначення мають доволі специфічну ознаку. Ми схильні ретельно і до втрати свідомості працювати за умови, коли розуміємо, що хтось, окрім нас, це належно оцінить. Тобто, чомусь досі, по майже двадцяти роках незалежності, міркуємо собі, що "господар" (не важливо, - президент чи війт) зглянеться на нашу роботу і скаже, хай про людське око: ось, мовляв, справжній трудяга, честь і хвала!
Ми бідні власним небажанням відповідати за будьщо: відсоток інфантилізму серед спільноти вже перебирає критичну межу. Причому мова не про байдужість до процесів, які відбуваються на глобальному, державному рівні, але й, як це не парадоксально з огляду на ментальні риси українців, до власної долі та долі родин. Ми вкотре стрімголов пірнемо у вир захоплення черговим обіцяльником, витворимо собі з нього кумира, аби згодом, розчарувавшись, змарнувавши купу зусиль, перекласти власні біди на нього.
А ще ми бідні, бо схильні очікувати, що будьякий суспільний катаклізм сяктак омине наші власні персони, зачепить сусіда, свата, брата, лише не нас. Відтак, якогось дня, впавши жертвою власного легковір'я, ми нарешті починаємо усвідомлювати, що якби ж то схаменулися трішечки раніше, то не мали б клопотів нині. Взагалі слівце "якби" є домінантою серед причин нашої бідності.
Ми бідні й тому, що сприймаємо на віру будьщо, сказане з надривом, з претензією на моральність і на порядність. Поміж тим, найбільшими моралістками, як правило, є колишні лярви, здеградовані типи, як, до прикладу, найревнішими віруючими стали тепер найзавзятіші колись атеїсти.
Ми не розірвемо проклятого ланцюга злиднів та нужди, допоки не почнемо толерувати справжні, неминущі речі: слівність, чесність і, головне, людськість. Допоки не припинимо зраджувати самих себе, дурити самих себе, міркуючи про власні чесноти і зневажаючи чесноти ближнього. Допоки матимемо когось за дурня. Бо й справді тоді причини бідності доведеться шукати у власній глупоті.