Коли Івана Дем'янюка де­портували­таки до Німеччини, виник цілком несподіваний казус: відмовившись від переслідування власних нацистських злочинців, Берлін заповзято вишукує тих, хто з вини фашистського режиму змушений був виконувати "брудну роботу". У цих пошуках окремі інституції, перебуваючи на державному утриманні, не зважають на деталі, ба більше, - схильні до помилок, тим не менш, кожен випадок переслідування умовжливлює їм, по­перше, безбідне існування; по­друге, дає нагоду вкотре похизуватися "комплексом покути". Якщо, звичайно, така риса є підставою для похвальби.

Попри загальну анти­дем'янюківську налаштованість російських ЗМІ навіть ліберального спрямування, - власне у цій проблемі можемо спостерігати майже ідентичність підходів авторів скандального законопроекту про нагінки на ревізіоністів перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні та їхніх опонентів­антисталіністів, - знаходимо у лавині публікацій й доволі знакові речі. Точніше, промовисті алюзії.

Зокрема, автор есе в "Ежедневном журнале" Алєксандр Подрабінек розповідає про справу Дем'янюка, порівнюючи її зі схожим процесом над "червоним партизаном" Васілієм Кононовим у Литві. На "бойовому рахунку" цього "визволителя" - спалене село Малі Бати в історичній області Латгалія. Так от, автор публікації резонно зауважує, що Дем'янюка судитимуть його вчорашні роботодавці, а нащадки командирів Кононова, навпаки, взялися істерично захищати убивцю.

Ясна річ, від української влади не варто очікувати реакції Думи чи усілякого роду затуліних з лужковими у справі Дем'янюка. Насамперед тому, що Джон Дем'янюк не є громадянином України, натомість Кононов, без особливих проблем виробив собі російський паспорт. Загальна яловість Києва, його безконечні остороги перед міжнародною опінією проглядаються не тільки у фактично висмоктаному з пальця прецеденті депортації Дем'янюка, але й у випадках з банальним приниженням сотень українців на митницях та в аеропортах Європи.

Але та ж Європа, хай навіть не зваживши на недуги депортованого Івана, могла б усе­таки замислитися над мотивами його вибору 60­річної давності, навіть якщо припустити, що Дем'янюк насправді був наглядачем Сабібору. Він сам якось написав, що  тоді "обміняв свою душу на шматок хліба", і цим, мабуть, сказано усе. На що міняв душу душогуб Кононов, спаливши живцем кілька десятків обивателів, - невідомо. Він не пише спогадів...

Єдине, що викликає сумнів після есе Подрабінека, - його висновок: "Німеччина перемогла свій нацизм, Росія свій комунізм - ні". Доки Дем'янюк сидітиме у берлінській в'язниці, таке твердження про Німеччину передчасне.