Одного чудового дня він просто зник. Здійнявся небачений шарварок, до школи приходили менти, щось там випитували. Казали, що, коли хтось знає, куди він подівся, але не скаже, то буде таке... таке... Яке саме, вони не уточнювали, а просто дивилися на кожного з нас, як на підозрюваного. Його звали Копійка. Жив він нібито в нормальній сім'ї. Одним словом, жодних причин для самовільного зникнення наче як не було. Але він зник. Дехто навіть почав казати, що в нашому районі з'явився маніяк, який і порішив Копійку. Втім за тиждень Копійка повернувся. "Просто мене все дістало, - пояснив він, - щодня одне й те саме: школа, дім, уроки, "Денді", школа, дім, уроки, "Денді"..." Тоді, наскільки я собі уявляю, він сів і чи не вперше в житті замислився: чому все так? І, певно, не знайшовши відповіді, згадав про одну шкільну екскурсію, про те, як їх возили до Святогірського монастиря. Він сів на електричку й уже надвечір був там. Не знаю, що він казав ченцям, проте виглядало це, мабуть, десь так: "Святі отці, - казав він, - ви нічого не подумайте, моє життя нормальне, я не скаржуся, але, розумієте, у ньому все повторюється. А навіть цікавий мультик, якщо його переглядати щодня, решті-решт набридає". "Ну і?" - мабуть, не зрозуміли його ченці. "Візьміть мене до себе, - трохи знітившись, попрохав він, - я буду робити найбруднішу роботу, а ви мене просто годуйте, і все"... "Хлопчику, - з недовірою спитали ченці, - а де твої батьки?" І тут Копійка зрозумів, що його затія може провалитись. "Святі отці, - знову почав він, - забудьте все, що я вам казав, ну, про життя й про мультик, це я так, насправді - я сирота й іти мені нікуди". Він навіть пустив сльозу, підозрюючи, що ченці йому не повірять, але ті взяли й повірили і прийняли його до себе на кухню. За кілька днів хтось із них побачив по телевізору Копійчине фото в кримінальній хроніці. І Копійку відразу ж депортували додому, хоч він і непогано порався на кухні.

Я б, певно, ніколи цього не згадав, якби випадково не побачив його кілька тижнів тому в тролейбусі. І от подумав, що вже тоді, у свої дванадцять чи тринадцять, Копійка знав одну дуже важливу річ, яку дехто не може збагнути навіть у глибокій старості. Багато мандруючи останнім часом, я бачу її так. Життя - це траса, по якій ти летиш на шаленій швидкості, оминаючи вибоїни, патрулів, когось обганяючи, від когось відстаючи. Час від часу ти заїздиш на заправки, заливаєш у баки пальне, береш собі в маркеті біля заправки безалкогольне пиво й знову ви­їздиш на трасу, аби знов і знов за кимось гнатися. І от у цих шалених перегонах, ти навіть не задумуєшся, що життя - це не тільки те, що видно в лобове скло і в дзеркальце заднього огляду. Що життя, це те, що на шаленій швидкості пролітає за боковими вікнами. Тобто ти підозрюєш, що там щось  є, та глянути на це "щось" не можеш, бо неодмінно вилетиш у кювет. От і виходить, що траса живе тобою, тобто тобою живе життя, якщо так, звісно, можна сказати. А коли ти починаєш жити життям, то скидаєш швидкість, з'їздиш із розпеченого асфальту на ґрунтівку, виїздиш у поле й глушиш двигун. Виходиш, падаєш у траву й... живеш... А десь там, далеко-далеко, ченці Святогірського монастиря дивляться вечірню кримінальну хроніку з обов'язковими новинами про дорожньо-транспортні пригоди наприкінці...