люблю sinnead o'connor
моєї мови по-моєму не чути нікому
поцілуйся пане-боже
в душу

(Н. Гончар)

Одна з останніх наших із Назаром зустрічей відбулася в підвалі Музею ідей під час відкриття виставки. Мій п'ятирічний син мужньо відсидів годину показу документального фільму білоруською мовою, але потроху його терпець уривався, він все частіше вставав із місця і знуджено блукав поміж розвішаними у сусідній кімнаті картинами. В один із таких моментів до нього підійшов Назар і мовчки витяг із сумки книжечку із розмальовками. Малий був страшенно гордий такою увагою і ще довго по тому показував усім книжку, а сам розглядав малюнки у ній перед сном.

Можна було б скласти цілу галерею таких світлин - Назар зі своєю характерною спокійною манерою підходить, витягає з торбинки тоненьку збірочку і простягає тобі її. У цьому жесті стільки щирості, що ти приймаєш подарунок так само спокійно і вдячно. І не почуваєш при цьому жодного з різновидів характерної для таких ситуацій ніяковості. Назар не належав ні до тих поетів, які дарують свої збірки, бо знають, що по-іншому ніхто ніколи не довідається про їх існування, ані до таких, які цим жестом намагаються присоромити - мовляв, книги знайомих слід купувати, але якщо не купив - то ось тобі, коштом автора. Для нього цей жест був настільки ж природним, як і вміння з'являтися або нагадувати про себе у несподіваних, але дуже доречних ситуаціях.

Минулого року я отримала короткого мейла від Назара перед своїм виступом у Сопоті. Він знав, де я і що приїхала на свою презентацію, а наступного дня на цьому фестивалі буде концерт Шінед О'Коннор, і надіслав листа у своїй характерній іронічній манері - заголовок німецькою, текст листа польською, а вірш про Шінед О'Коннор - англійською. Тоді я зрозуміла, що відчувають футболісти, коли бачать на трибунах вболівальників, які прийшли сюди, щоб підтримати їх. Мені було страшенно приємно знати, що і за мене хтось вболіває, навіть якщо на зустріч зі мною ніхто не прийде.

Так само несподівано я побачила Назара серед слухачів у залі бібліотеки міста Перемишля, куди також приїхала на презентацію і навіть подумати не могла, що хтось зі Львова не лише знає про це, а й не полінується прийти у перерві між двома потягами.

Назар був із тих, хто ніколи не лінувався робити такі речі, він приходив щовечора на виступи українських письменників у Відні, з власної волі опинившись там під час фестивалю минулої осені, терпляче слухав тексти, які чув уже не раз і не два, і від його мовчазної присутності ставало тепло і затишно. Саме там, під час одного з тих вечорів він вчергове сягнув рукою до своєї торбинки і витягнув звідти вишукано оформлену збірочку своїх віршів у німецьких перекладах. Назва книги "Lies dich t" - традиційна для Назара гра слів - "Читай себе" або ж якщо додати вміщене трохи осторонь "t" - "Читай щільно". Шкода, що я не можу відтворити цю гру слів українською - поезія Назара належить саме до такого майже неперекладного ґатунку, занадто глибоко закопана вона у багатозначність однієї мови і єдиним способом її перекладу є таке ж глибоке осадження її в іншій мові - жодна буквальність при цьому неможлива.

Щільно читати німецькою так само неможливо з точки зору прямолінійної мовознавчої логіки, як і українською. Щільно можна садити дерева або писати літери. Зазвичай для писання потрібно сконцентруватися більше, ніж для читання. Мабуть, Назар закликав виправити цю несправедливість і читати так само уважно, як і писати, не пропускаючи жодної асоціації, підкресленої або прихованої автором, жодної мимовільної або свідомої гри слів, жодного асонансу, жодної рими, навіть внутрішньої. Читай себе як когось, а когось як себе - цього мали би навчати у школах, адже прислухатися до світу з такою ж уважністю, як до себе - мабуть, одне із найважчих мистецтв, оволодіти яким мало кому вдається. Назар умів це як дихати.