20 травня минуло 210 років із дня народження Оноре де Бальзака, одного із найвідоміших і найпродуктивніших класиків французької літератури. Розповідь Бальзака про подорож Україною була написана восени 1847 року у маєтку Евеліни Ганської у Верхівні. Письменник мав намір опублікувати ці нотатки, але обірвав розповідь на середині й залишив рукопис у Верхівні, звідки його у 1854 було переправлено до Парижа. До 1927 року "Лист" не публікувався. Пропонуємо до вашої уваги уривки з тексту.

Оноре де Бальзак

Француз - істота надзвичайна (бо ж навіщо йому гострий розум, коли не для того, щоб вважати все нефранцузьке варварським, а себе - винятком із усіх правил, а!), тому більшість французів не знає, що таке Київ - місто, назву якого росіяни вимовляють як "Кієфф". А Київ - це столиця України - святе місто, колишня столиця Росії, татарський і російський Рим, заснований раніше від Москви, князівська резиденція у часи, коли тутешні володарі ще підкорялися монгольським ордам і на знак своєї васальної залежності мали обходитися недоїдками, які залишав їм хан.

Я чув про степи, селян, заметілі, євреїв, поєднання цивілізації з варварством, і це були настільки фантастичні розповіді, що Україна почала здаватися мені єдиним місцем у світі, де я зможу побачити справді нових та цікавих людей і отримати неймовірні враження.

Між Ґляйвіц і Краковом є кордон, тому мені довелося пройти митний контроль і поміняти карету, бо найманий екіпаж з однієї країни не має права заїздити на територію іншої. Дозволити найманій кареті проїхати шість льє по вашій землі - це вже називається міжнародним транзитом. Я ніколи в житті не забуду сцену, яку влаштував мені австрійський митник. Він не підозрював, що я не розумію німецької, і почервонів від люті, побачивши мене у своїй канцелярії з паперами в руках і в капелюсі. А при цьому він сам приймав мене у халаті, домашніх капцях і нічному ковпаку. Він поцікавився, де мене виховували, мій російський супутник відповів, що чиновник помиляється і вихований я бездоганно. А коли мені пояснили, через що виникнув конфлікт, я відразу ж поклав свого капелюха на вівтар миру, тобто на прилавок. Цей чиновник витратив понад півгодини у пошуках ваги, щоб зважити дукати, які він вимагав у мого супутника як плату за перевезення кількох куплених у Відні нашийних хустин. На думку чиновника, побувавши у Пруссії, ці текстильні вироби стали прусськими. Він зважив три десятки дукатів, перш ніж вибрати з них п'ять, які йому сподобалися. На хустини він причепив пломби і виписав квитанцію про сплату мита. Процедура тривала дві з половиною години. Дізнавшись про цю історію, російський консул порадив не намагатися повернути гроші, бо навіть якби вдалося виграти цю справу в австрійської митниці, на це пішло б не менше ніж півтора місяця. Зі мною вже вдруге в житті трапилася схожа пригода! Одного разу у пані Наришкіної був із собою кошичок із нитками для вишивання, купленими у Німеччині, бо ні в кого не виникає сумніву, що німецькі нитки кращі за французькі. На кордоні з Бельгією пані Наришкіна заплатила мито за своє вишивання, а на кордоні з Пруссією її змусили зробити це ще раз. Вона запротестувала, тоді прусський митник забрав у неї кошичок і вирушив із ним до Аахена, запитати свого начальника. Уявляєте? Начальник близько двадцяти хвилин вникав у суть справи, потім подякував підлеглому за пильність і вирішив, що за нитки, попри повну відсутність сумнівів щодо їхнього походження, слід заплатити. Хто і коли відімстить митникам за всі їхні дрібні знущання над подорожніми?

Через тиждень після мого виїзду з Парижа, о п'ятій ранку, я в'їхав у Броди, місто, яке цілковито належить одному волинському поміщику і в якому йде жвава торгівля. Камери французьких в'язниць виглядають набагато краще, ніж кімнати найкращого у Бродах готелю "Росія". Минуло п'ять годин, перш ніж вдалося добудитися господаря. Справжня мандрівка почалася для мене саме у Бродах, бо я був переконаний, що набагато важче подолати сто льє, які відділяють Броди від Бердичева, ніж сімсот льє від Парижа до Бродів. Проблеми з'явилися відразу ж. Євреї саме відзначали одне зі своїх великих свят, а коли євреї святкують, торгове життя завмирає.

У тутешніх краях усім керують євреї. Я у жодній книзі не знайшов правдивої розповіді про це загарбання Польщі євреями. У Німеччині чи Франції євреї - такі ж люди, як і ми з вами, їх релігія і звичаї настільки сильно переплавилися у житті суспільства, до якого вони належать, що в євреях не залишилося нічого єврейського, окрім ґендлярства і жадібності, але ця жадібність набула пристойних форм. Ґендляр отримує французький лоск, єврей стає поетом як Гайне, композитором я Маєрбер чи Алеві, колекціонером як Фульд, щедрим меценатом як Ротшильди. А починаючи від Кракова, ви бачите всюди одних талмудистів. Тому коли імператор Франц ІІ, король-жартівник, увійшов до головної синагоги Бродів і побачив справжніх євреїв у традиційному одязі, він нахилився до свого супутника і з виглядом людини, яка розгадала складну загадку, вигукнув: "Нарешті я збагнув, чому мене називають королем єрусалимським!"

У жодній іншій країні світу єврейська нація не пустила корені так глибоко і нахабно, як у Польщі. Я розумію імператора Миколу, який, кажуть, відчуває відразу до цього бур'яну, який без жодного на те права перебрав на себе таку велику владу. Євреї у тутешніх краях зберегли всі свої звичаї, вони не зробили жодної поступки традиціям тієї країни, у якій їм довелося оселитися. У Росії їм заборонено купувати або брати в оренду землю, вони можуть лише торгувати і позичати гроші під відсотки.

Польські євреї ні на мить не можуть забути про страждання своїх предків у середньо­віччі, тому не позбулися звички тримати всі свої статки при собі. Окрім двох-трьох найбагатших єврейських родин Бердичева і Миколаєва, які незабаром зможуть отримати навіть дворянські титули, всі інші євреї зберігають свої за­ощадження так: їхні дружини носять спеціальні головні убори у вигляді тюрбанів, розшитих перлами і прикрашених двома величезними шарами інших коштовностей. Саме це і є статок єврейської родини. Усе життя дрібні перлини за­міняють більшими, великі - ще більшими, тьмяні - яскравішими, а потім ідеально блискучими. Те саме і з діамантами. Не дивно, що деякі єврейки носять головні убори вартістю сто, триста або і шістсот тисяч франків, а це на польські гроші - мільйони. Не дивно також, що тут так багато перлин і вони найгарніші з тих, які мені доводилося бачити. Хто не чув про дивовижні коштовності Валевських, графині Кисєльової, княгинь Сангушко! У Польші на прикрасу вартістю тисяча дукатів ніхто навіть уваги не звертає, це вважається дрібницею! Коли я вперше побачив у Дрездені перли дружини графа Фаддея Валевського, я остовпів. Мені доводилося оглядати скарбниці Відня, Дрездена і Петербурга, тож мене не здивуєш коштовностями, але я ніколи не бачив, щоб камені такої ідеальної форми, блиску і такої величини прикрашали груди особи, чиї статки, хоча і немалі, не порівняти з прославленими маєтностями Браницьких, Ганських, Потоцьких, Сангушко, Чарторийських та ін. Тоді ж я дізнався, що графиня Валевська отримала у спадок ще три перлові намиста, причому одне з них було в шістнадцять ниток. Зрозуміло, що тим, у кого дружини ходять у таких коштовних головних уборах, ніякі біди не страшні. Всі євреї добре знаються на перлах і діамантах, здається, вони вчаться оцінювати коштовності і на око визначати їх вартість ще в утробі матері.

Євреї ніколи не одружуються з християнками, але інколи вихрещуються, щоб отримати титул або землю. До євреїв у Польщі ставляться так, як до метисів у США, вважається, що первородне тавро неможливо змити навіть у п'ятому поколінні, польські вельможі нікому нічого не забувають. Хрещення для євреїв - це патент на благородство. Як і каторжники, актори чи інші парії, які стоять поза законом, євреї намагаються не виходити за межі свого кола, у них своя віра. Ніхто не зрівняється з ними у мистецтві нахабної спекуляції. Величезні статки з'являються невідомо звідки і зникають невідомо куди. Наприклад, півтора десятка років тому Натансон із Бродів володів 50 мільйонами. Що трапилося з цим багатством? Невідомо. Сьогодні у Бродах царює швайцарський банк Гаузнера, а у Бердичеві - банк Гальперіна.

Євреї - страшенні шахраї, у цьому вони схожі на китайців. Неможливо навіть уявити собі кількість коней, викрадених ними, особливо на кордоні. Якщо справа стосується великої суми грошей, єврей не відступить ні перед чим, навіть перед убивством. У цього племені дивні звичаї і забобони. Воно зберігає найдикіші свої вірування. Наприклад, якщо у роду є єврей, цілковито позбавлений здібностей до ґендлярства, не здатний ні фальшувати дукати, ні обрізати рублі, ні обманювати християн, і такий єврей, ясна річ, залишається без роботи, то інші євреї годують його, дають йому грошей і поклоняються йому як великому генію. У цивілізованих країнах усе відбувається якраз навпаки: там геній переважно виглядає дурнем в очах обивателів. Єврейський святий змушений постійно читати Біблію, постити і молитися, ніби дервіш.

Ви спитаєте, чому я не згадую про ті міста і околиці, через які проїхав, справа у тому, що всюди я бачив одну і ту ж рівнину, одне і те ж німецьке місто схоже на Вісбаден, десь більше, а десь менше. Від Райну до Карпат тягнеться піщана, але не надто плодюча рівнина. У Кракові перед вашими очима оживають пейзажі, які ви залишили за спиною у Франції. Галичина - країна довжиною у сто льє і шириною у тридцять - тягнеться до підніжжя Карпат. Місцевість ця схожа на Францію, дороги теж, але сіл майже немає. Поштові станції розташовані у маленьких містечках, замки ховаються від сторонніх очей так старанно, що я не розгледів навіть власності князя Генріха Любомирського - Пшеворського замку, хоча обідав там.

По другий бік Карпат рівнина з'являється знову і тягнеться від Галичини до Чорного моря, від Балтики до Уралу, її переривають лише київські пагорби, найбільший із яких не вищий за Монмартр. Тож після виїзду з Бродів я знову опинився на піщаній скатертині, оточеній безкінечними сосновими лісами, які з'єднують Росію і Австрію настільки численними стежками, що, здається, вистачило б на всіх подорожніх. На моєму шляху траплялися рифи у вигляді зрубаних сосен, але возниця майстерно прокладав між ними шлях, тож десь через півгодини достатньо швидкої їзди ми опинилися на великій площі, схожій на паризьке Марсове поле. З одного боку поля був розташований велетенський сарай, у якому ховалася авст­рійська митниця, а з протилежного боку - дерев'яна будівля. Оскільки я не знав тутешньої мови, то не міг нічого сказати кучерові, і він зупинився біля цієї будівлі, яка, здається, була чимось на зразок заїзду для подорожніх. Була чудова погода, і я вирушив пішки через це велетенське поле до застави, за якою з російського боку було видно дві будівлі. Я вирішив, що там розташовані гауптвахта і митниця - і не помилився.

Власник заїзду в Бродах пояснив мені, що покинути Австрійську імперію неможливо без письмового дозволу авст­рійського поліцейського з Бродів. З'ясувалося, що цей чиновник теж мешкає в "Росії" і говорить французькою, він був дуже люб'язний і відразу ж видав мені листок голубого паперу, який я мав вручити австрійській варті.

Переклад з французької за виданням: Balzac H.de. Oeuvres completes. Paris, 1976. T. 26. (Les Bibliophiles de l'originale)