Епізод перший

Це було минулої осені, у жовтні. Ми вийшли з готелю у краківському середмісті і пішли навмання затопленими туманом вуличками. У цьому тумані була не лише специфічна романтика теплого осіннього ранку, а й певне виправдання особливого різновиду топографічного кретинізму, який нападає на мене у містах, де буваю нібито достатньо часто, аби трохи орієнтуватися, але чомусь після кожної трохи тривалішої перерви доводиться заново пригадувати улюблені маршрути й основні орієнтири.

Так було і того разу. Нібито добре знайомі вулички довкола Казімєжа та Вавеля раптом перетворилися на оманливі лабіринти, коли провулок повертає зовсім не туди, куди мав би згідно з нечіткими спогадами, а вуличка завершується зовсім не тією кнайпою, будинком, краєвидом, на який сподівалося. Усе це ніби закономірно, але щоразу трохи дратує. Минає кілька днів, і все стає на свої місця, вміння орієнтуватися на місцевості знову повертається, принаймні настільки, що вже не потрібно постійно зазирати у карту і розпитувати перехожих, але переважно цих кількох днів якраз і бракує, бо поїздка триває лише день або два, тож так і не встигаєш відчути приємної впевненості, яка відрізняє туриста-початківця від особи, втаємниченої у деякі особливості місцевого колориту.

На Казімєжі того ранку було не надто людно. Продавали фрукти і "старощі", як гарно було б перекласти польське слово, яке позначає базарний варіант антикварних предметів побутового вжитку, які модно продавати на блошиних ринках. Ми трохи поблукали поміж срібними тацями, келихами і порцеляновими слониками в асортименті, а потім підійшли до ятки з фруктами і обрали собі по великій груші. Продавчиня зважила і запитала, чи потрібні нам торбинки, ми заперечили.

- Я так і знала, - зраділа вона. - Що ви відмовитеся від торбинок. Тільки подивилася на вас і зрозуміла, що ви з тієї свідомої молоді, яка без потреби не засмічує довкілля. Це ду­же правильно. Бо у мене щойно старша жіночка купувала фрукти, то на кожен банан вимагала по торбинці. Я їй пояснюю, що так не можна, це злочин проти екології, але вона не розуміє. Старші люди бувають такими консервативними.

Ми розрахувалися, подякували за грушки і пішли мити їх до старої помпи, розміщеної тут же поряд, із симпатичним написом про те, що воду з цієї водойми пити не рекомендується.

Епізод  другий

Мені часто здається, що ринок "Санта-Барбара" на Сихові давно перетворився на щось значно більше і вагоміше, ніж просто смердючий базар, яким виглядає на перший погляд. Це місце стало символом певного стилю життя, у якому зовнішня непривабливість і позірна спартанськість побутових умов маскує майже гурманську вибагливість у певних питаннях і респектабельну солідність обслуговування. Тут мало що відбувається випадково, зазвичай продавці добре знають свою клієнтуру, а покупці охоче вірять порадам щодо сві­жості чи смакових якостей тих чи інших продуктів. Типовий діалог виглядає приблизно так:

- Дайте мені, будь ласка, сметану.

- Яку?

- Хорошу.

І ви отримуєте одну з численних пачок з вітрини без жодних подальших уточнень, а ваші спроби поцікавитися, в чому саме полягають переваги цієї конкретно сметани, можуть наштовхнутися на обурення чи образу продавчині:

- Я ж вам кажу, що ця хороша, от і беріть, - скаже вона вам, ніби дитині, яка не розуміє, що говорить.

І навіть якщо ця сметана виявиться удвічі дорожчою за іншу, ви присоромлено візьмете її і не наважитеся питати далі, аби не потрапити в чорний список "випадкових" клієнтів, які нічого не тямлять у виборі справді якісних продуктів. Адже знання про це належиться лише втаємниченим і не підлягає жодним сумнівам: сказано, значить, так воно і є.

Таким же апріорним є тут і ставлення до поліетиленових торбинок.

- Дякую, не потрібно торбинки, - вдруге кажу я метушливій тітоньці, яка торгує косметикою і збирається запхнути до торбинки мій щойно придбаний шампунь.

- Та ну що ви, я вам загорну, а раптом вимажеться щось.

- Ні, дякую, не потрібно, - далі наполягаю я.

- Та перестаньте, що мені шкода, це ж нічого не коштує, - тітоньці й далі здається, що ми з нею імітуємо знамениту суперечку з гоголівських "Мертвих душ", суперечку ввічливості довкола питання, хто першим пройде у дверний прохід.

- Та не в тому справа, - не витримую я. - Просто такі торбинки дуже шкідливі для довкілля, тому коли можна обій­тися без них, то краще обходитися.

- Справді? - щиро дивується тітонька. - А чому?

- Період їх розпаду в землі становить понад двісті років, і при цьому вони виділяють багато шкідливих речовин.

- Та ви що! - перелякано сплеснула руками жіночка. - Але ж їх можна палити? Тоді все без проблем.

- Якраз палити їх категорично не можна, це страшенно токсично.

- А що ж тоді робити? - розгубилася продавчиня. - Це ж так зручно - класти все в торбинки.

- Треба відмовлятися від торбинок і використовувати їх лише у крайніх випадках. У всьому світі давно намагаються це робити.

- Що ви кажете! А я і не знала. Але тут все одно нічого не зробиш. Більшість клієнтів звикли і вимагають торбинку на кожен товар. Так уже прийнято. Не можу ж я їм відмовити.

Я згадала собі краківську продавчиню і подумала, що в цьому "так уже прийнято" знайшла своє відображення квінт­есенція того самого незбагненного для мене духу своєрідної сихівської респектабельності, страху порушити неписане правило не тому, що це порушення може тягнути за собою якісь конкретні негативні наслідки, а просто за звичкою чинити, як усі. Так ніби підпорядкованість загальним правилам, навіть не дуже логічним, несе зі собою автоматичну індульгенцію за всі непередбачувані і передбачувані наслідки таких дій. А важливою, згідно з цим же неписаним етикетом, є саме ця індульгенція, а не спроба уникнути негативних наслідків.

Епізод  третій

Андреас і Курт люблять сперечатися. Багато хто з їхніх спільних знайомих вважає, що ця їхня схильність пояснюється тим, що Андреас виріс у Східній Німеччині і ще встиг здобути трохи досвіду соціалістичного дитинства. І якщо ці знайомі не перебільшують і відмінності між східнонімецьким і західнонімецьким дитинством справді можуть провокувати такі далекосяжні наслідки (в чому я сумніваюся), то цю їхню суперечку можна вважати одним із різновидів спроби порозуміння між двома способами бачення світу. Назвемо їх шаблонно - східноєвропейським і західноєвропейським.

Одного разу Курт у присутності Андреаса втішився повідомленню в новинах про те, що до 2012 року у ЄС повинні зникнути з продажу, а відповідно і вжитку, усі жарівки старого зразка. Замість них користуватимуться лише енерго­ощадними лампочками денного світла. Таким чином вдасться зберегти чимало електро­енергії і покращити екологічну ситуацію у світі.

Андреас, який працює у музеї і багато часу проводить, обираючи найбільш вдале ос­вітлення для картин та інсталяцій, зауважив, що не може поставитися до цього повідомлення настільки ж однозначно. І не лише через те, що енерго­ощадні лампи містять шкідливу ртуть і їх поширення призведе до певних негативних наслід­ків. Адже далеко не в усіх країнах існує система розподілу сміття, завдяки якій небезпечні відходи відсортовуються в окрему категорію. Та і в тих країнах, де така система діє, правильного розподілу дотримуються далеко не всі. На думку Андреаса, заборона традиційних жарівок завдасть також шкоди шанувальникам мистецтва, адже лампи денного світла занадто яскраві і їх освітлення зовсім не сприяє розгляданню деталей на картинах всесвітньо відомих майстрів.

- Ван Гога неможливо оцінити ні у природному освітлення, ні тим більше під лампами денного світла. Найцікавіші деталі в такому освітленні просто зникають. Традиційна жарівка, на думку Андреаса, рятує ситуацію, її світло найбільш сприятливе для розглядання картин.

У всьому цьому присутня якась майже невловима рівновага негативного, яка переконує у тому, що інколи прогрес має рухатися якомога повільніше, аби нікому не нашкодити. Ще кілька років тому поліетиленові торбинки у нас вважалися цінністю, їх не викидали, а прали і сушили на батареях, а про ртутні енергоощадні жарівки ніхто навіть не чув, як і про занадто яскраве освітлення в музеях. Останнє, до речі, нам, мабуть, ще довго не загрожуватиме.