Ці двоє людей чомусь завжди існували для мене ніби на двох різних півкулях однієї планети. Коли один був на світлі, інший западав у пітьму. Тепер я бачу, як багато між ними спільного, яка тривожна іскра проскакує, коли зблизити їх, ніби два полюси вольтової дуги. Бачу, дивуюся і мало що можу пояснити.

Обидва народилися в Україні - один 1894 року в Катеринославі, інший - більш як на чверть століття пізніше в Житомирі. Обидва прожили своє двадцяте століття, його кульмінацію, його солодко-моторошне згущення, обидва - з різними наслідками для себе - мусили проковтнути його мікстуру. Обидва були і лишаються видатними письменниками - кожен у своїй літературі. Обидва шпигували і зрадили. Перший - українець Віктор Петров (Домонтович). Другий - поляк Тадеуш Боровський.

Петров, еквілібрист і парадоксаліст, гедоніст, естет і ерудит, досі лишається загадкою - настільки вправно він зашифрував своє (свої?) життя. Професор, який заявляв, що від науки йому віє трупним смородом; блискучий романіст, котрий трактував літературу лише як ексцентричне хобі; затятий модерніст і космополіт, якому ані модерність, ані космополітизм не заважали роками вивчати архаїчний український фольклор і череп'я з різних зарубинецько-черняхівських культур, він запускав поперед себе власні фантоми й тіні, плутав сліди. Письменник В.Домонтович, філософ Віктор Бер, усі ці примарні "я", що їх він створив, - ніби його особисті агенти, заслані у різні тили епохи. Часом здається, що вони - адвокати, які мали б виправдати реального, з плоті й крові Віктора Петрова на якомусь остаточному суді.

Бо виправдовувати є що. У 1928 році, який закарбувався в історії як рік розгрому Академії наук, Петров виголосив нищівну доповідь про Агатангела Кримського, чим, власне, підписав йому вирок. Це факт. Усе решта - його співпраця з радянською іноземною розвідкою та НКВС, регулярне писання доносів на колег з української еміграції - здогади. Проте зовсім не фантастичні, якщо взяти до уваги хоч би той факт, що його - колишнього емігранта й "неблагонадійника" - 1965 року нагороджують орденом Великої Вітчизняної війни, а по смерті ховають з офіційними почестями на військовому кладовищі. "Мораль - справа звички", - сказав В.Домонтович вустами одного свого героя. Якщо хочеш виграти в епохи принаймні спокійну смерть, варто відмовитися від деяких шкідливих звичок, так. Усі вартості рівні, байдуже, з чийого рахунку тобі йде досмертна рента, а з катом найкраще зіграти в шахи.

Співпраця Тадеуша Боровського з польською зовнішньою розвідкою доведена. Він, в'язень Освенциму й Дахау, який потрапив у руки гестапо, коли прийшов на побачення з нареченою до таємної варшавської квартири, після війни перетворюється зі скептика й антикомуніста на войовничого соціалістичного ідеолога. Працюючи в польському посольстві у Східному Берліні, він з піною на вустах таврує "скажених собак імперіалістичної культури". Однієї ночі 1951 року Боровський, "надійний товариш", один зі стовпів офіційної ідеології, затикає ганчірками вентиляційну решітку в кухні та відкриває газовий кран. Уранці його знаходять мертвим. Попри всі намагання офіційних культурних кіл, факт самогубства приховати не вдалося. Як згодом посвідчив письменник Алєксандер Ват, ще у Берліні Боровський зізнався йому, що комунізм - це для нього ерзац самогубства. Майже все, що могло вигоріти у ньому, зітліло ще в Освенцимі, а ідеологічний фанатизм мав би лише донищити решту. Оболонку, згарище, всохлий горіх.

Ані Петров, ані Боровський уже нічого не скажуть. Двоє мовчазних свідків століття, двоє протагоністів, яких епоха випробувала на одну й ту ж роль. Давид і Голіаф, які ніколи не зустрілися. Два вібруючі знаки питання.