Про марність зусиль громадянського суспільства у подоланні тотального зла корупції, рівно ж як і про "потьомкінську" прю влади з її ж позашлюбним сином (бо, власне, альянс чиновництва з криміналом дав у висліді оцю гримучу суміш), можна говорити довго. А можна обмежитися коротким повідомленням про минулотижневе засідання Ради національної безпеки і оборони, на якому зволили обговорювати проблему корупції у... закритому режимі».

Чи є державною таємницею принцип "ворон воронові ока не виклює", яким послуговуються усі гілки влади? Ні. Чи стоїть гриф "таємно" на розмаїтих, відверто корупційних, лобістських законах, ухвалених парламентом, указах
з-під пера Президента, суддівських вироках? Вочевидь, двічі ні... То що ж приховують члени Радбезу від ніжних вух і делікатних очей своїх виборців та працедавців? Чи, може, вони обмінюються досвідом корупційних оборудок і не бажають, аби у них стали втаємниченими мільйони?

Питання питань - свобода слова в Україні після Майдану. Де б не виступав Віктор Ющенко, з яких би трибун не зволили б звертатися до "електорату" численні владоможці, ця категорія у них на особливому рахунку. Бо, вважають вони, саме свобода слова є найпромовистішим здобутком Помаранчевої революції. Але чи це насправді так? Чи не відбулася підміна понять - свободи слова у справжньому, громадянському трактуванні, на убогий симулякр тригодинних жестикуляцій перед телекамерами в оточенні "масовки" онімілих журналістів?

Не можна закликати газетярів і телевізійників до відповідальності та зваженості, режисуючи примітивні телесеріали "Свобод" або ж організовуючи слухняних працівників пера у підтанцьовку хору з Банкової. Подвійні стандарти завжди обертаються казусами, і моралізаторство політичного "заповіту" сприймається як гіркий жарт у дешевому водевілі.

Ні, вже ліпше укласти угоду влади і ЗМІ, на кшталт анекдотичної, мовляв, у нас домовленість з банком: він не торгує насінням, зате я не даю кредитів. Тобто влада не волає про свободу слова, - зрештою, то не її царина, а медії, натомість, ігнорують схожі маніпуляції, віддавши їх на поталу офіційним вісникам і чітко помаркованим значком "придворні" електронним ЗМІ.   

Товкти воду у ступі, звертаючись до сумнівних коментаторів, політологів чи ворожок, коли йдеться про чіткі владні рішення, - далебі, не ознака демократії чи гласності. Навпаки, це риса тоталітарних режимів, за яких єдино можливою реакцією на державні порухи були обговорення на прокурених кухнях, а ще - народжені там же анекдоти.

Тепер кухні перемістилися на майдани і в маршрутні таксі. Але суть від цієї передислокації, на жаль, не змінилася. Влада щільно зачинила двері перед святая святих - механізмами власної реалізації - і в цьому "закритому режимі" головним залишається те, з чим "боремося", - корупція.