Після Великодніх свят в Україні опорядковують городи. Цьогоріч доведеться ще й міркувати, як дати лад політичній публіці, яка вже вишикувалася у чергу до владних фотелів, розштовхуючи супротивників як не ліктями, то соціологічними показниками заздалегідь куплених рейтингів. "Дуті" цифри тішать самолюбство, дарма що вони навряд чи засвідчують справжню опінію того чи іншого діяча серед "народних мас". Бальзам на душу пошуковувачів булави проливається і тоді, коли їхні опоненти роблять неоковирні кроки, не надто виважені заяви або ж просто-таки дурниці, намагаючись сподобатися, мов дівка на виданні.

Такої самовпевненості чи то пак - визначеності, на жаль, не зауважено у мізках пересічних українців. Я не беру до уваги тих, хто давно махнув рукою на державу, сховавшись у нірку власного побуту, втікши у "внутрішню еміграцію". Міркую про тих, хто ще не втратив надії стати успішним у цій країні і власним успіхом зробити її комфортною і придатною для нормального людського життя власним дітям. Про тих, хто, може, не так виразно, як Ж.-П. Сартр, та все ж міг би сказати: "Я завжди можу вибрати, та я мушу знати, що навіть тоді, коли нічого не вибираю, я, однак, все ж вибираю".

Розмаїті адепти так званого "громадянського суспільства" по-українськи (на жаль, і тут ми вдалися до винаходів ровера), просторікуючи про те, що нічого не буде доти, допоки "індивідуми" не об'єднаються у якусь міфічну спільноту, забувають про неодмінну передумову такого об'єднання - свободу волі "індивідів", помножену на незалежність кожного з них і, головне, - толерацію кожним з них думки свого  колеги. Жодного з цих складників "громадянського суспільства" по-справжньому в Україні годі шукати навіть зі свічкою серед білого дня. Свобода волі обивателя обмежується порогом його рідного жеку або ж сільради, у яких виплодили стільки регуляторних актів, що навіть найзачуханіший двірник на дорученій йому прибудинковій території може будь-якої миті вказати на місце (точніше, послати куди подалі) професора права. Незалежність - категорія, що її перш за все нині оцінюють фінансовими показниками, впирається у порожні гаманці її потенційних носіїв. Вміння слухати ближнього - то окрема бе­сіда, вислідом якої стане тицяння пальцем у збірний образ "помаранчевої" чи "блакитної" еліти, яка ніяк не знайде порозуміння навіть у своїх середовищах.

Та, гадаю, тут можна зарадити. Адже кожен (хіба лише взагалі викінчений асоціальний тип) є носієм бодай йоти відповідальності - за родину, дітей, врешті, за себе. Якщо цю рису розвинути і застосувати у практиці стосунків зі ширшим довкіллям, тоді є надія, що громадянське суспільство в Україні набуде притаманних йому рис, а не накинутих політтехнологами стереотипів та правил. Тоді ж можна говорити про вибірковість, якщо бажаєте, - перебірливість громади, коли мова йтиме про тих, кому вона матиме намір віддати владні повноваження у цій - спільній для нас - країні.