Він з'явився одного сонячного липневого дня у сквері Міцкевича і привернув увагу нашої тусівки. Якось так сталося, що дуже міцно з ним потоваришували. І він почав  розказувати мені про своє життя.

Після школи пішов учитися в училище на слюсаря контрольно-вимірювальних приладів і автоматики, а після закінчення працював у депо, ремонтуючи дизельні двигуни до "Червоної рути". Одного ранку додому при­йшли люди у формі і забрали в армію. Довелось відбувати півторарічну службу в Умані. Відслужив непогано, без різної дідівщини і з улюбленою музикою у плеєрі.

Потім трохи попрацював у франків­ському СІЗО. На запрошення армійських друзів поїхав у столицю. Мав із собою 158 гривень. Знайшов роботу вантажника на одному з київ­ських ринків. Заробляв 15 гривень за десятигодинний робочий день. На ці гроші щодня купував майонез, хліб і шматок сала. Поселився у квартиру до якогось неврівноваженого діда, де, крім нього, жив ще якийсь чувак із Житомира. Якось вони змовились. Коли Петрик прийшов з роботи, сказали, що у нього є три дні для того, щоб виселитись з квартири.

Без житла він став вільним. Працював електриком на будівельній фірмі. Після роботи щодня ходив Києвом, вивчав дворики, виставкові зали, підвали, де на стінах не існувало цензури. Інколи спав на вокзалах. Це дозволило йому завчити розклад руху всіх поїздів і  чергування міліціонерів. Коли вкладався спати, то спеціально тримав у руках книжку або газету, щоб патруль думав, що він зустрічає когось із потяга. Згодом жив на своїй роботі у спеціальних будівельних вагончиках. Мав піврічне відрядження у Ялту. На вихідних лазив кримськими горами.

Друзі порадили йти жити в монастир. Зібрав речі і пішов у чоловічий православний монастир Дванадцяти апостолів, що в Китаєві. Патлаті і бородаті монахи його прийняли. Поселили разом із ще вісьмома такими, як він (білорусами, росіянами, українцями і одним молдаванином). Через три місяці повернувся у будівельні вагончики.

Мама знайомого продавала дачу з дерев'я­ною хатиною у Чернігівській області за 700 доларів, тоді це було десь півтори тисячі гривень. Купив. Щодня електричками їздив на роботу в Київ, по дві години в один бік. За цей час трохи висипався, що його і тримало. В хаті не було газу, але була електрика. Взимку палив дровами.

Знову змінив роботу. Влаштувався ковалем у кузні, де нелегально робили обладунки для людей, які трудяться над історичною реконструкцією Київської Русі і Скандинавії. Почав робити це сам, їздив з клубом на фестивалі. Почав активно фотографувати і зацікавився етнічною музикою народів світу.

Але це все йому набридло, й у 2005 році повернувся до рідного Франківська, де натрапив на нас.

Ми стали свідками того, що було далі. Міняв роботи. Знову кузня, але звичайна - реконструкцією у Франківську ще не займається ніхто, звільнився; фотосалон, знову звільнився; продав хату на Чернігівщині і поїхав із другом автостопом у Крим, повернувся, організував із друзями виставку в закинутому будинку. А тоді - друкарня видавництва "Лілея-НВ", звільнився;  програма про етнічну музику на радіо, грав на губній гармошці на стометрівці. Уже близько року працює у фірмі, яка ставить звук на концертах і різних заходах. Доводиться працювати від раннього ранку до пізньої ночі, інколи - по дві доби без відпочинку. Купив собі мотоцикл. Хоче стати "бородатим і жирним байкером". Створив групу, грають рокабілі. Недавно сказав, що знову буде звільнятися з роботи.

І ніколи ні на що не скаржиться, не нарікає, завжди має що розказати, а коли не має, каже "не маю про що розказати" і йде далі, аби ­завтра вже було про що розповісти. Незіпсований вищою освітою і взагалі ніякою освітою. І, певно, довіряє світові, бо не знає такого слова як "справедливість", принаймні ніколи не говорить про таке вголос. Бо має якусь або вроджену, або набуту мудрість, тобто відкритість, щедрість і вдячність.