Я не прихильник патокового патріотизму, тим паче, що останніми роками злива високопарної українофілії перебирає через край. Але, однак, належу до суспільної групи, яку за радянських часів воліли називати "прошарком", тобто до інтелігенції. Неймовірно, але очоливши наприкінці 80-х - початку 90-х років минулого століття перші порухи до усамостійнення країни, люди розумової праці, особливо, представники так званих вільних професій нині, зазвичай, упадають в іншу крайність. Українофілія у них часами межує з безпрецедентною зневагою до носіїв автохтонних рис, тобто - до пересічного українця. Його, зазвичай, звинувачують у нелюбові до Вітчизни, у постійній мобілізаційній готовності когось зрадити (зазвичай, божка чи месію), виїхати на заробітки у пошуках шматка хліба, залишити на поталу "ворогам" рідну землю.

Надмір такого, я б сказав, збоченського патріотизму дошкуляє всім, перетворюючи навіть добрі ідеї, одягнені у розкішні шати пустопорожніх слів, на ідеологічні штампи, звичні українцеві ще з тоталітарної доби.

А що сам українець? Його рідко запитують про любов до Батьківщини, але навіть коли спробують довідатися, то через "непристойність" такого запитання, він, зазвичай, лише скрушно хитає головою. Однак, коли дослідження є анонімним, як це нещодавно спрактикував Київський інститут проблем управління імені Горшеніна, тоді маємо надію на більш-менш адекватний зріз громадської думки. Отже, з'ясовується, що для 88 відсотків респондентів  "Батьківщиною з великої літери" (не плутати з політерзац-утворенням Ігоря Беркута (Гекко)) є держава Україна. Експерти інституту з подивом дізналися, що навіть в умовах злиднів і скрути фінансової кризи більшість українців пишаються тим, що вони є громадянами України. Ба більше, динаміка усвідомлення ідентичності дала позитивне зростання упродовж двох років,  - на 16, 3 відсотка. 

Тепер цифри, які напередодні президентських виборів мали б змусити багатьох "технарів" від політики переглянути можливі стратегічні заготовки. Серед них, знано, ідея "двох Україн", яку вже добряче "поюзали" на нашій з вами пам'яті. Отже, майже 60 відсотків населення воліли б жити в унітарній державі. Це відповідь тим, хто сповідує не тільки ідею розколу, а й активно працює над вивченням регіональних особливостей менталітету, зокрема, так званих "галицьких інтелектуальних сепаратистів" чи адептів Донецької республіки. На Донбасі, правда, їх більше - щонайменше кожен другий респондент заявив про підтримку ідеї федеративної України; у Галичині менше - таких у нас що третій.

Гадаю, перспектива для формування політичної нації - безперечна. От тільки б політики зрозуміли її не як черговий предмет для спекуляцій, а як привід поміркувати, наскільки відповідальним мав би бути кожен їхній крок. Зрештою, їм би також не завадило пишатися своєю країною.