Американський письменник Раймонд Чандлер створив всесвітньо відомого персонажа, детектива Філіпа Марлоу, який на багато десятиліть пережив самого автора. Днями минуло півстоліття з дня смерті Чандлера, але постать лицаря у плащі і капелюсі, який часто попиває щось міцне і дотепно жартує, і далі популярна.

Як це не дивно, але джентльменська поведінка пішла йому на користь. "Я був убраний у свій звичний костюм кольору си­ньо­го кобальта із темно-синьою сорочкою, краваткою і носовичком у нагрудній кишені, чорні спортивні мешти і чорні вовняні шкарпетки із темно-синім візерунком. Я був чисто поголений, після ранкового душу, тверезий - не має значення, чи це хтось помітив. Я був точною копією зразкового і добре вбраного приватного детектива. На мене чекали чотири мільйони доларів". Ці кілька речень дуже точно характеризують персонажа - його недбалість в одязі, нонконформізм і шанобливе ставлення до поважних і заможних.

Цим описом починається перший роман Раймонда Чандлера "Міцний сон", опублікований 1939 року. Ранок. Кілька хвилин по одинадцятій. 33-річний Філіп Марлоу п'є бренді і курить у будинку свого клієнта. А старому генералові це подобається, бо він любить, коли чоловік поводиться по-чоловічому. Романи Чандлера змалювали американську мрію настільки ж точно, як на це не спромігся жоден інший жанр, за винятком хіба що вестерна.

Марлоу і фінансова криза

Повага детектива до достатку є цілком закономірним явищем. Чотири мільйони тодішніх американських доларів дорівнюють 620 мільйонам теперішніх.

Сьогодні фігури романів про детектива Марлоу можна уявити собі як галерею злочинців і жертв фінансової кризи. Усі ці азартні гравці, судді, полі­тики, банкіри з їхніми вродливими дружинами та коханками, невинні вдови, оточені численними цигарковими недопалками і порожніми пляшками, у їхніх дешевих будинках за похиленими загорожами. А посеред цього жалюгідного пейзажу детектив, якого завжди розчулювали люд­ські трагедії. Марлоу - дитина фінансової кризи і водночас протиотрута від неї. Його девіз - будь реа­лістом, критично стався до капіталізму, іронізуй, поки можеш, життя занадто сер­йозне, аби відмовлятися від вдалих жартів.

Цей детектив заробляє 25 доларів на день плюс чайові. Окрім того, йому відшкодовують гроші на бензин - 8 центів за милю. В околицях Лос-Анджелеса відстані великі. 25 доларів відповідають за купі­вельною спроможністю майже 390 теперішнім. Тож нарікання літературних критиків на долю вічного лузера Марлоу нічим не обґрунтовані. У романі "Жінка в озері" замовник навіть намагається сторгуватися з детективом за 15 доларів на день.

З іншого боку, замовлень у детектива-самітника не так уже й багато. Чандлер написав за життя сім романів і дві новели про Марлоу, поміж ними його герой змушений був нудитися від безробіття. Дія роману "Прощавай, кохана" (1940) розпочинається бійкою в кнайпі. На цей момент Марлоу вже чотири тижні не має жодного замовлення. Йому нудно. У книзі "Довге прощання" (1959) він зізнається: "Іноді вночі я чую крики і йду подивитися, що трапилося. На цьому нічого не заробиш. Той, у кого все гаразд із головою, в таких випадках зачиняє вікно і вмикає гучніше телевізор".

Усе це не має нічого і водночас має надзвичайно багато спільного з письменником Раймондом Чандлером.  У 1951 році, коли йо­му вже виповнилося 63, автор описав себе із сарказмом, гідним його героя: "Я грубуватий хлопець, і мене знають як такого, хто може розірвати круасан голими руками. Я не вважаю себе кимсь особливим, але із мокрим рушником у руках я можу бути дуже небезпечним".

Чандлер вигадав героя, який використовує власний сарказм як зброю. Ця іронія служить захистом від комплексу меншовартості письменника, якому все життя бракувало визнання як "справжнього літератора". Довший час він мало заробляє на своїх книгах, лише згодом йому доведеться розбагатіти завдяки ненависному Голлівуду.

Письменник помер 50 років тому, у віці 70 років. Старий алкоголік, депресивний і самотній. Лузери, описані у його книгах, безумовно, мають автобіографічні риси. Або ж нагадують Ге­мінґвея, як на це натякає режисер Роберт Олтмен у своїй екранізації роману "Довге прощання" (1973).

Краще без прикметників

Чандлер народився у Чикаґо, але через кілька ро­ків переїхав разом із маті­р'ю до Англії. Він пишався своєю ґрунтовною освітою. А його герой названий схоже водночас до шекспірівського конкурента Крістофера Марлоу і до оповідача Джозефа Конрада. "Я - сноб, - пише він, - якому випадково сподобалася аме­риканська розмовна мова. Мабуть, через те, що я виріс, вивчаючи грецьку і латину". Чандлер працює спершу журналістом, а 1912-го повертається до Америки і стає бухгалтером.

Під час Першої світової війни він воює у Франції. У 20-х рр. - у Лос-Анджелесі працює у нафтовій компанії, швидко стає віце-президентом і керує кількома фірмами. До 1924-го він живе разом із матір'ю, а незабаром після її смерті одружується із на 18 років старшою за себе жінкою. Але алкоголізм поволі руйнує його життя і кар'єру, тож у 1932-му, посеред фінансової кризи, його звільняють.

У 44 роки Чандлеру доводиться починати нове життя. Він пише для популярного тоді журналу "Black Mask" ("Чорна маска"). Вимоги до друкованих там оповідань такі: карколомний сюжет, правдиві персонажі, якомога менше прикметників. А найкраще - взагалі без прикметників. Він багато вчиться від колеги Дешіла Хеммета, згодом теж всесвітньо відомого детективіста, який колись працював приватним детективом у Сан-Франциско.

Два його перші детективи - це реакція на світову і його приватну кризу. Філіп Марлоу має алергію на збіднілих багатіїв, продажних поліцейських, судових присяжних. Це робить його привабливим і сьогодні. У книгах Чандлера можна побачити точну топографію злочинного Лос-Анджелеса того часу, а сам автор спостерігає за цим збоку -  як жертва системи і водночас трохи емігрант, яким почувався кожен інтелектуал із Європи. Чандлер демонструє, як у людей зникають усі моральні перешкоди, щойно справа доходить до грошей або влади. Над своїм першим романом "Міцний сон" він починає працювати 1938-го, поєднуючи у тексті сюжети кількох попередніх оповідань. Саме цей метод зліплювання докупи попередніх творів стає характерним для автора і робить його сюжети такими складними і заплутаними. У них неважко втратити орієнтацію.

Відомим є анекдот на цю тему, який розповідає про знімальні роботи над філь­мом "Міцний сон" із Гамф­рі Боґартом у голов­ній ро­лі. Режисер Говард Гоукс зняв сцену, в якій з води витягають машину з мертвим шофером, і усвідомив, що не знає відповіді на питання, хто ж убивця. Він запитав автора сценарію і майбутнього Нобелівського лауреата Вільяма Фолкнера, але той теж не знав. Тоді вони удвох надіслали телеграму до Чандлера, який відповів лаконічно: "Звідки я знаю?".

Дружина його важко хвора, і це дуже мучить пись­менника, але у цей час він створює найкращу свою книгу "Довге прощання", із чудовими пасажами про дружбу і самотність, втрати і зради. Після смерті дружини у 1954 році Чандлер двічі стріляє у себе, стоячи у власній ванні, але промахується. Він їде до Англії, і це ненадовго покращує його стан, але не зменшує алкогольної залежності. Його ґротескна спроба протягом кількох останніх тижнів життя одружитися з юною англійкою закінчилася ні­чим. Самотній у своєму каліфорнійському будинку, він захворів на запалення легенів і помер. Через майнові суперечки родини тіло не ховали чотири дні. На похорон, який відбувся у понеділок, прийшло 17 лю­дей.