Криза настільки глибоко всілася у мізки вітчизняним теоретикам від політології, що вони, зваживши на її катастрофічні наслідки, наприклад, у будівництві, почали говорити про необхідність "ліквідації українського проекту". Є над чим замислитися, оскільки досі уявлення про зміцнення держави банально порівнювалися зі зведенням домівки: для кого - елітної, для кого - чогось на кшталт "хрущовки".

Думаю, малювати апокаліптичні перспективи не слід, а може, й шкідливо. Якими б не були наслідки кризи, для України все, зазвичай, завершується виборами. Розпочинаються щільні перегони-переслідування, у їхнє багаття кидаються мільйони партійно-приватних доларів, і народ - той, хто піде голосувати, - живе собі, доволі туманно уявляючи, що ж чекає його насправді після відвідин виборчої дільниці. Відтак певне погіршення якості життя нова влада спише на попередників і житиме за принципом: "аби до нових виборів".

Однак нинішня криза мала б застановити нинішніх владоможців на доволі специфічному, до того ж насправді фатальному моменті. В Україні, зрештою, на всьому пострадянському просторі, гряде природний, абсолютно не керований ні Америкою, ні Москвою, процес зміни елітних поколінь. Ті, що  маємо нині, - екс-комсомолята й учорашні пристосуванці, - не можуть дати раду із завданнями, якими просто-таки вагітний нинішній світ. Вони зуміли реалізуватися в умовах хаосу, а сьогодні рецесія кинула їм виклик до системних змін, і він, далебі, залишається без відповіді. Я вже не кажу про потребу порозумітися: елементарщина, яку десь-інде сприймають за аксіому, у нас виявилася непосильним завданням для самовпевнених і егоцентричних вождів. Я кажу про те, що справді амбітні провідники, бажаючи наголосити на своїх амбіціях, пропонують спільноті шляхи виходу з глухого кута, - чим несподіваніші, тим цікавіші. Наші ж надають перевагу словесним баталіям, які майже нічим не відрізняються від засідань "тройок" у сталінські часи, з різницею у тому, що наразі після рішень "надзвичайки" ніхто нікого не розстрілює.

Такий "український проект" і справді слід закрити. Натомість постає запитання: а що далі? Далі, ймовірно, загал, що таки зуміє самотужки виборсатися з чергової прірви, сам спродукує належних часові й умовам керівників, які зможуть започаткувати новий проект, справді український і справді актуальний. Проблема не в тому, як піде ця еліта - добровільно чи, може, через новий Майдан; проблема у тому, щоб належно засвоїти вчорашні і нинішні уроки, аби не спокуситися на дешеві обіцянки, не чекати манни небесної від влади, а втямити, що її якість - це перш за все мірило нас усіх.