Жупел майбутнього обрання Президента у парламенті, яким політики намагаються налякати електорат, а насправді лякають одне одного, перетворюється на фішку, що нею легко прикрити решту реальних загроз для України. Гадаю, не варто особливо наголошувати на реаліях повсякденного побуту, які, на диво, чомусь не цікаві для політичних дискусій.

Зрештою, чи важливо нині (наголошую - нині!) для львівського безробітного чи столичного позичальника-невдахи, де йому оберуть главу держави: на Грушевського чи на сотнях виборчих дільниць по всьому терену України. Ні, для них важливо, щоб обраний будь-де і будь-яким робом наступний гарант Конституції був справді гарантом: для одного - його права на працю, для іншого - порятунку від цілковитого банкрутства.

І коли спікер Литвин каже всім з "ручного" телеканалу одного з упосліджених урядом олігархів, що "без зміни виборчої системи країна приречена на деградацію", він запізнюється зі своїм пророцтвом. Країна вже давно деградує, причому має на це право. Ще трохи - і всі "мажоритарки" з "пропорційками", як і вибори взагалі, перестануть цікавити навіть найзазомбова­ніших пафосних бабусь, і влада справді валятиметься на вулиці, аж поки її не підбере якийсь метикуватий і небагатослівний дядечко.

Литвин загострює увагу на ймовірних наслідках обрання цієї "темної конячки":  "...Ситуація не зміниться. Відмінність буде лише в тому, скільки людей іммігрує і скільки сидітиме у в'язниці, залежно від того, хто стане Президентом. Бо в нас, щойно хтось перемагає, починає діяти принцип Франко: друзям - усе, ворогам - закон".

Але, гадаю, акурат пропорція утікачів і в'язнів не стане головною відмінністю. Хіба бодай одні вибори Президента у цій країні обійшлися без гнаних і переслідуваних? Хіба дуже "демократично обраний" Ющенко не викинув з владних лав 18 тисяч чиновників, яким, відверто кажучи, були "до лампочки" кольори конфліктуючих прапорів? Це - толерантний Віктор Андрійович. А якби на його місці опинився Віктор Федорович?

Право на деградацію, тобто цілковиту інфантильність і байдужість громади до тих, хто вдає, що керує нею, дехто цілком резонно називає "толерантною тиранією". Ральф Пітерс, оглядач "New York Post", пише, що такий режим здатний гарантувати собі процвітання. Варто лише, щоб "диктатура постіндустріальної епохи погодилася на компроміс в одному: зупинилася під дверима приватного помешкання".

А там, за тими "дверима", будуть чинними усі права: право на свободу слова, невдоволення владою etc. І навіть право на деградацію...