"П'ю вино в кафе "Д'Алькасар". Кольорова репродукція над баром нагадує мені, що ця кав'ярня зображена на відомій картині Ван Ґога "Нічна кав'ярня", і що він сам жив тут у 1888 році, коли приїхав до Провансу, щоб отримати блакить, яскравішу за небесну, і жовтизну, яка блищить сильніше за сонце. Чи його пам'ятають тут? Чи живий ще хтось, хто бачив його на власні очі?

Бармен неохоче відповідає, що тут є один бідний старий чоловік, який може щось розповісти про Ван Ґоґа. Але зараз його немає, він буває тут зазвичай опівдні і любить американські цигарки.

Тоді я почав вивчати Арль не від греків і римлян, а від "кінця століття".

Наступного дня мені показали в кафе "Д'Алькасар" цього старого чоловіка. Спертий на ціпок, борода на сплетених долонях, він дрімав над склянкою вина.

- Мені казали, що Ви знали Ван Ґоґа.

- Знав, знав. А Ви хто? Студент чи газетяр?

-  Студент.

Я розумію, що сказав дурницю, бо старий закриває очі і перестає мною цікавитися. Витягаю американські цигарки. Наживка спрацювала. Старий із задоволенням затягується димом, випиває вино і уважно дивиться на мене.

- Ви цікавитеся Ван Ґоґом?

- Дуже.

- Навіщо?

- Він був великим художником.

- Так говорять. Я не бачив жодної його картини.

Він стукає кістлявим пальцем об порожню склянку, і я слухняно її наповнюю.

- Отже, Ван Ґоґ. Він уже помер.

- Але Ви його знали.

- Хто його не знав. Він жив самотньо, як пес. Люди боялися його.

- Чому?

- Він бігав по полях з якимись величезними полотнами. Хлопці кидали у нього камінням. Я його не рухав. Я був тоді надто малий. Мав три або чотири роки.

- Отже, його не любили?

- Він був дуже смішний. Його волосся мало колір моркви.

І старий раптом починає сміятися довго, щиро і з задоволенням.

- Він був дуже смішною людиною. Диваком. Його волосся мало колір моркви. Я дуже добре це пам'­ятаю, бо це волосся було видно здалеку.

На цьому спогади чоловічка вичерпалися".

"Власник ресторану не знав Ван Ґоґа, але пам'ятав історію, яку часто розповідала його мати. Одного дня, після обіду, до родинної винарні зайшов божевільний художник і криками хотів змусити власників купити в нього картину. Ледве вдалося випхати його геть. "Він хотів тільки 50 франків", - закінчив свою розповідь власник ресторану, і в його голосі чулася безмежна меланхолійність.

Під час свого перебування в Арлі і Сан-Ремо Ван Ґоґ створив сотні картин і рисунків. Жодна із цих робіт не залишилася у місті, мешканці якого подали клопотання до влади, щоб художника замкнули у лікарні для душевнохворих. Це клопотання було опубліковане у місцевій газеті. Воно досі зберігається у музеї Арля, у рамці, на вічну ганьбу нащадків. Онуки, напевно, вибачили б дідам жорстокість, але не те, що ті дозволили пройти повз себе фортуні, яку репрезентує зараз найменший рисунок, підписаний іменем Вінсент".

Переклад з польської
Наталки Сняданко.
Публікується за виданням
"12 польських есеїв",
Київ, "Критика". 2001