Недавній скандал з Огризком і Черномирдіним унаочнив те, що, у принципі, лежить на поверхні - політика постсовєтських держав персоналізована понад усіляку міру, і від того навряд чи може вважатися самодостатнім заняттям. "Огризаючись" на главу українського зовнішньополітичного відомства, Лавров і Ко кивають у бік "оригінальності" свого диппредставника у Києві, відкинувши усілякі там етикети і писані правила доброго тону. Їм, однак, не залежить на Вікторові Степановичу, їм, власне, кортить принизити "помаранчеве керівництво", роздмухати ледь згаслі жарини конфлікту, пограти на нервах прем'єрці Тимошенко, у якої в Кабінеті оселився "москвофоб".

Персоналізація політики вже зіграла не один злий жарт і з українським виборцем. Причому стосується це не тільки симпатій загальнодержавного рівня, але й містечкових перипетій. "Ющенко - так!" - вимога далебі не ідентична потребі демократичного устрою, "Тимошенко = справедливість" - хибне рівняння. Як, зрештою, наш Садовий аж ніяк не тягне на звання "хлопчика-помагая", а Черновецький - на вдячного внучка. На жаль, симулякри, спродуковані мізками піар-інженерів, досі успішно слугують політикам у їхньому просуванні до омріяних посад. Ба більше - дивним чином допомагають їм втриматися на цих посадах впродовж каденцій, і що найпарадоксальніше - з успіхом спекулювати випробуваними трюками вдруге, втретє...

Є досить точна поведінкова модель загалу, яка, зрештою, уможливлює вседозволеність і хамовитість "обранців": пересічний громадянин зазвичай пам'ятає кривдників або милостивців щонайбільше квартал. Відтак його можна знову ловити на стару наживку і бути переконаним в успіхові цієї, здавалося б, безнадійної справи.

Істотною є також і певна "всетравність" народу, не призвичаєного у своїй масі до концептуального сприйняття ідеологій чи світоглядних стереотипів. Будь-яка ідеологічна потрава засвоюється ним у "контексті": нині хаос, тож, давайте,  голосуймо за "тверду руку"; завтра ця ж "тверда рука" схопить нас за горло, - почнуться плачі за "демократією". Вибір у постсовковій ситуації найчастіше зводиться до очікування моменту, коли можна зловтішно приказувати: "А я попереджав, що..." Далі йде набір характеристик обраного персонажа і аргументи на користь його неспроможності виправдати довіру.

Проблему персоніфікації намагаються зараз поглибити через застосування так званих відкритих партійних списків. У тому то й річ, що українська реальність наразі не дає можливостей з'ясувати достеменно, хто ж стоїть за тією чи іншою публічною особою, рівно ж як не можемо дізнатися про те, хто є справжнім власником "пароплавів, заводів і фабрик" у цій країні. Знане прізвище естрадного співака чи дуже заслуженого професора у списку обраної нами партії аж ніяк не свідчитиме, що ці публічні люди озвучуватимуть власні ідеї чи втілюватимуть власні проекти. Ми знову зганятимемо злість на персоналіях, забуваши про те, що самі ж обирали їх.