Узагалі-то, ці топоніми знакових для українця міст мали б стояти у зворотному порядку. Спочатку була Полтавська битва
27 червня 1709 року, а вже відтак - жорстока помста Петра за "зраду" Мазепи. Але ми відштовхуємося від пріоритетів нинішньої влади, аби лише спробувати перевірити їх на щирість.

Є питання: навіщо помпезно, за присутності велелюддя, відкривати історико-меморіальний комплекс у Батурині, вимордуваному московитами після поразки спільних зусиль Карла ХІІ і гетьмана Мазепи, щоб відтак готуватися до не менш одіозного відзначення 300-ліття Полтавської битви, причому спільно з Москвою?

Відповідь, мабуть, варто шукати в особливостях національних орієнтацій еліти. Зовсім недавно відомий російський учений та громадський діяч Юрій Афанасьєв спробував зрозуміти феномен нинішньої кремлівської верхівки у розрізі її трактування історії. І дійшов висновку, який, гадаю, цілком можна застосувати й до сучасних мешканців Печерських пагорбів у Києві. "Глибинний сенс заклопотаності влади вітчизняною історією, - пише він, - у тому, що історія для влади - найважливіший і сьогодні чи не єдиний спосіб власної легітимації". Інших, модерних, актуальних способів нема.

Путін і Ко намагаються вибрати з минулого зразки "героїки", без огляду на справжній стан справ чи опінію тих чи інших історичних персонажів. Для них Сталін - вправний державний менеджер, а Друга світова війна - його і тільки його перемога. Для них Невський - не ординський підкаблучник, а звитяжець.

Київ діє схожим чином, тільки з точністю до навпаки. І Ющенко, і його однодумці легітимізують своє перебування при владі, спираючись на кроки до незалежності, датовані не тільки революцією 1917 - 1921 років, але й сивою давниною. От тільки всі ці порухи усамостійнення були провальними, а  від того виникає сумнів у позитивному висліді нинішніх спроб.

Тому й постійні двозначності: Мазепа - як державець, але жертва обставин. Бій під Крутами - українські Термопіли, але... вислід абсолютної безвідповідальності Центральної Ради. Навіть пам'ять про битву під Конотопом змарновано дипломатичними реверенсами у бік Москви.

Я не закликаю до заглади історичної правди, до забуття речей, які само собою слід пам'ятати. Я волів би, аби влада, якщо вже й легітимізує себе коштом минулого, взяла звідти позитиви. Але, видається, це не завжди на руку. Бо тоді доведеться прямо й відверто сказати про УПА, а не прикриватися непевними словесними фігурами, тоді варто згадати про Сагайдачного, а не перекладати його московський похід на поляків. Тоді, зрештою, варто говорити про українськість Кубані, а не вести нескінченні дискусії про морські кордони на Азові...