Навіть якщо припустити, що Україна, розвиваючись в єврокерунку, крок у крок прошкує шляхом своїх найближчих сусідів, то перспективи, скажу я вам, не вельми... Крім того, що Польща чи навіть Болгарія стартували з радянського табору, менш переобтяжені досвідом тоталітаризму, що ці країни не переймалися, зокрема, проблемами цілісності і домінуючих суспільних векторів, їхній стрибок до Євроунії був не надто тривалим у часі. Як на українські реалії, то 17 років борсань, тяглих псевдореформ, невизначеності та індивідуальних стресів - цілком достатньо, аби збити на манівці сформовану і сконсолідовану націю.

Але попереду - криза і, ймо­вірно, шокова терапія господарки, якщо, звісно, відшукаємо доморощеного Бальцеровіча. Тобто чергова порція негараздів, причому у таких масштабах, які досі не наснилися навіть у найжахливіших мареннях.

Британські дослідники кажуть, що у Росії та Латвії, які не надто переймалися "делікатністю"суспільних змін у 90-х, смертність дорослих чоловіків зросла ледь не на 50 відсотків. Загалом, висновують знавці, у країнах Східної Європи останнього десятиліття ХХ віку можна було запобігти передчасній смерті одного мільйона чоловіків працездатного віку. І це - найбільший докір американцю Джефрі Саксу, який пропагував тоді так звану "шокову терапію".

Гадаю, не варто переконувати, що ця загроза є найповажнішим викликом Україні, - куди там "газові війни" чи особисті кредитні дефолти. Вже 2008-го, у квітні, коли про шок кризи ніхто й не чув, голова Національної ради з охорони здоров'я професор Микола Поліщук заявляв, що Україна є першою у світі за темпами вимирання населення. 5 мільйонів українців не стало за останні півтора десятка років і оця "надсмертність" притаманна людям працездатного віку. За цими показниками, на думку Миколи Поліщука, Україна випередила Європу в чотири рази. Також, порівняно з цивілізованими країнами, тривалість здорового життя в Україні на 15 років менша.

Звідси - кілька запитань. Зокрема, про вартість людського життя в країні, де ця категорія ніколи серйозно не обговорювалася, ба більше, досі замовчувалася, зокрема, коли йшлося про Голодомор 1932 - 1933 років. За моралізаторством нинішніх провідників держави приховується насправді цинічне нехтування глибинним сенсом ціни кожної з семи, дев'яти, десяти (чи скільки там?) мільйонів жертв цієї катастрофи. Може, тому "наполегливість" Києва у питанні визнання делікатно "змазується" його європейськими візаві? Може, вони підозрюють у такій настирливості політичну складову, по­літичні зиски?

Ще одне питання - доцільність "шокової евтаназії", оскільки налаштованість на подальше провисання над прірвою може означати добровільне приречення на смерть чергових мільйонів.

Хто відповість на цю риторику?