або у бій ідуть лише старики

Продовження. Початок - у попередніх числах "Пошти". Тут і тут

Убивство письменника Ярослава Галана було приписане львівським студентам,  17-річним Михайлу Стахурі й Денису Лукашевичу. Народним засідателем на тому судовому процесі був професор Львівського університету А. Брагінець. Через багато років його донька Доротея розповіла мені,  як, повернувшись одного дня з суду, батько виголосив: "Хлопці з такими очима убивцями бути не можуть". Проте їх визнали винними і знищили. Репресували і всіх родичів.

Як писала під час перебудови одна з московських газет, голову письменника розітнула сокира в руках співробітника НКВД. У останні роки життя  Я. Галан  активно протестував проти русифікації, та і вбивство в Харкові як ворога народу його дружини, що поїхала туди вчитися, не могло не вплинути  на його ставлення до радянської влади. За це і отримав "по заслугах".

"Договору Гітлера і Сталіна (Ріббентропа і Молотова) не було", - заявляли радянські керівники й історики. Промовчали вони і про те, що невдовзі після цього був підписаний з Гітлером і договір "Про дружбу і кордони".

Моя мама померла, так і не посмівши вдруге говорити зі мною про Катині. Адже я вважала, що вона плутає Катинь з Хатинью. Вона-то добре знала, що в Катині було розстріляно більше десяти тисяч мобілізованих в армію польських інтелігентів, інтернованих в 1939 р., тобто до нападу Німеччини на СРСР. Але що з мене "спортсменки, комсомолки", що вірила своїм викладачам, можна було тоді узяти. Носити ж у своїй голові знання, за які вся сім'я могла отримати безкоштовні путівки в радянські далеко не піонерські табори, було украй небезпечно. Тому всі й мовчали.

І лише в 1990 р. керівництво СРСР визнало цей факт. При чому розстріли були здійснені чекістами не просто так, з власної волі, а на підставі рішення Політбюро ВКП(б) від 5 березня 1940 р., тобто партії, яка вважала себе  розумом, честю і совістю епохи.

А як сприйме історик Д. Табачник розсекречений недавно документ, що підтверджує укладення договору про співпрацю між гестапо і НКВД?  Всі ці й багато інших документів  Д.Табачник і далі вважатиме збоченням історії?

Зараз, після  Указу Президента України про зняття   грифів "таємно" і "цілком таємно" з безлічі документів служб НКВД, прокуратури й інших органів, починаючи з 1917 р., багатьом  доведеться пережити шок. Проте боляче буде не лише їм. Боляче буде всім за те, що так довго нас обдурювали. В той же час - і радісно за те, що удалося нарешті скинути з себе панцир брехні.

"Пізнайте правду і вона звільнить вас!" Нинішнє і нові покоління українських громадян забудуть і пробачать Президентові України В. Ющенку його невпевненість, його помилки (колишні Президенти України також не були святими), але пам'ятатимуть його подвиг - повне очищення перешкод перед правдою.

Страшилки

Страшилок, якими професор прагнути залякати українського обивателя, в цій книзі досить багато.

Проблеми з НАТО

"Роль пушечного мяса"; "Зачеркнет всю православно-славянскую цивилизационную сущность"; "плацдарм против братской России";  "Украина превратится в подмандатную территорию натовских хозяев"; "украинцы никогда не смирятся".

Всі ці вигадки легко спростовуються. Насамперед, тим, що православна Болгарія є членом НАТО, а всі слов'яни, наші за­хідні сусіди, хоча і в більшості своїй є католиками, також входять в НАТО. Отже, не варто ділити ні слов'ян, ні православних, як і маніпулювати думкою своїх співгромадян. Було б  краще, якби історик Д. Табачник чесно пояснив "Православнім гречкосіям", що таке НАТО насправді й чому наші брати, західні слов'яни, (чи вони не наші брати?) так швидко перейшли під його крило.

Історик Д. Табачник не може не знати про тісне співробітництво Росії з НАТО і про заяву керівництва РФ про те, що воно не вважає НАТО ворогом Росії. Нашого професора вже дуже дратує М. Саакашвілі. "Ближе даже не к Пиночету, а к Гитлеру"; "постепенно наглел"; "кавказский наполеончик".

"Абхазия и Северная Осетия практически полностью подконтрольны России и с высокой степенью вероятности в ближайшем будущем обретут и формальный статус независимых территориальных единиц".

Так писав Д. Табачник ще в 2000 р. Ці слова він повторив у своїй книзі, додавши при цьому, що Росія "способна, при желании, раздавить Грузию мизинцем между двумя глотками утреннего кофе и не заметить этого". Все тут гранично просто і ясно. І з Росією, і з Табачником. Ось через те Грузія і кидається у пошуках гаранта своїй незалежності.

Міф про русофобію

Проросійська орієнтація Д. Табачника прослідковується у всьому "Качиному супі". Автор дивується : "почему мы скрываем от молодежи, что Грушевский и Винниченко мечтали не более чем об автономии в составе российского государства".Так і хочеться  поставити йому "незарах." з історії. Ну прямо - таки мріяли!

Просто вони на якийсь час забули Шевченкові слова: "Тю, дурний, на квиток повірив москалеві". Ці інтелігенти (учений-історик, письменник) були упевнені, що з братами можна і треба жити по-братськи. Як люди честі, вони повірили слову. Через те і армію розпустили, оскільки не передбачали, що російські брати підуть на них війною. А ті обдурили і пішли. Це був перший обман: дамо волю, дамо землю. А що дали? Що забрали?

Д. Табачник не може не знати передісторії прийняття Четвертого універсалу УНР і подальшого розвитку подій.

Він не нагадує читачеві, що з 260 українських письменників і поетів російськомовна влада убила 228. Кулею в потилицю або потопила в баржах у Білому морі. А доля українських кобзарів і лірників також багатьом невідома. Всіх їх зібрали на з'їзд в Харкові. Потім завантажили у вагони ("їдемо на огляд до Москви"), а дорогою, в тріскучий мороз висадили серед снігів. На вірну смерть, адже бандурою землянку не побудуєш, та і звіра не підстрелиш.

Все це - вже історія минулих днів. Але, як стверджує Д. Табачник, її треба знати. На останній загальносоюзній конференції з питань права, яка відбувалася в Таллінні, в актовому залі університету учасників зустрічало гасло: "Визволителі звільнили нас від свободи і побажали залишитися". Цей факт я навела читачеві як додаток, для власних висновків.

Російськомовна влада (її так можна назвати не лише за кількістю росіян в ній, але і додатково тому, що всі кримінальні справи, зокрема політичні, завжди велися російською мовою) і окремі росіяни в Україні, зокрема і в Західній її частині, ніколи не ототожнювалися.

У тому ж Косовому воєнкомом в післявоєнний час був, якщо не помиляюся, Попов, а його дружина працювала лікарем. Місцеві жителі поважали її, високу статну жінку, за те, що йшла до хворого і вдень, і вночі, ніколи не запитуючи, чи не з лісу він. В той же час тихо зневажали вчительку Смірнову, яка своїм покликанням вважала вибивання з дитячих душ віри в Бога.

Тому маю всі підстави стверджувати, що "западенци", такі нелюбимі паном Табачником, русофобією як ненавистю до росіян ніколи не хворіли. Навіть ті з них, які "відпочивали" в російських таборах (на російській землі, під російським конвоєм і російським матом), добрим словом відгукувалися про деяких російських сусідів по камері, деяких ро­сійських лікарок і навіть наглядачів.

"Оранжевые" не дают читать книги, смотреть фильмы, получать образование на русском языке," - заявляє українець, професор Табачник.

Це, проте, не лише неправда, це - явна брехня, обман чистої води, розрахований на непоінформованого читача. Та варто ввімкнути будь-який телевізійний канал, зайти в будь-який книжковий магазин, навіть у Львові, щоб переконатися в цьому.

"Русофобию пещерных националистов" академік вважає елементом державної політики. Як не дивно, але до таких "печерних" треба б зарахувати і його недавнього патрона Леоніда Даниловича, бо він під час конфлікту з приводу Тузли виголосив со­кровенні слова: "Вот я стою возле карты России и не могу по­нять, чего еще им не хватает". Дійсно, "умом Россию не понять".

А "русофобские законы" - це, напевно, в уяві академіка, ті, які дозволяють прорватися на прилавок українській книзі, або ті, які передбачили українську "нишу" у телепередачах, дублювання або субтитри іноземних фільмів. Цікаво б дізнатися, чи голосував професор, доктор, академік, посол України Д. Табачник за такі закони?

Сам того не помічаючи, академік Д. Табачник стає врівень з Бузиною. Хороша, між іншим, компанія! А головне, варті один одного.

"У нас еще остается надежда на помощь и поддержку России", - заявляє цей заслужений діяч науки. Маска знята! Проте вій­сько царського полковника Муравьйова, притягненого Леніним на сторону більшовиків, в Україні вже побувало. Солдати сусіда, СМЕРШем, що підганяються, після склянки випитої ними для сміливості горілки можуть знову опинитися в Україні. Через те і потрібні Україні надійні засоби захисту.

Міф про націоналістичну загрозу

Д. Табачник, що позиціонує себе відомим політологом, явно приховує від читача свої знання про теорію націоналізму і представля­ється таким собі простачком в цьо­му питанні.  Вважаючи, очевидно, виборців Партії регіонів (адже, насамперед, для них автор підготував цю політичну юшку) недалекими людьми, він втовкмачує їм в голову своє, що погано пахне, ос­кільки не провітрювалося майже сто років, розуміння націоналізму.

Невже він такий зайнятий, що неудосужілся навіть заглянути хоч би в елементарні сучасні словники і підручники з філософії, полі­тології. Не кажу про книги Ернеста Гелнера "Нації і націоналізм" (Москва, 1991) і  Ентоні Сміта "Національна ідентичність" (Київ, 1991), інші монографічні видання, на які повинен би звернути увагу будь-який політолог, не те що відомий.

Він наліво і направо розкидається словами "политики националистического толка", "зоологический национализм", "пещерный национализм".

Але сумну теорію і ще сумнішу практику боротьби з українським "буржуазним" націоналізмом ми вже проходілі. При цьому жоден націоналізм, польський, єврей­ський чи ще якийсь - ніколи не забезпечувався епітетом "буржуазний". А про російський націоналізм взагалі не йшлося. Росіянин вважався інтернаціоналістом з пелюшок, навіть якщо гойдався в люльці, в якій раніше лежало дитя репресованих  українських націоналістів.

Як справедливо відзначає філософ В. Лісовий, що відсидів п'ять років за неправильне (з точки зору комуністів) розуміння суті свободи слова, їх інтернаціоналізм є лише незграбно замаскованим російським експансіо­ністським націоналізмом.

Д. Табачник виступає проти "націоналістичної ідеї конфронтації з найближчими сусідами". Але пред'явіть докази, пане обвинувач! Дивно виходить, відстоювання українським урядом інтересів України - це націоналізм. Відстоювання ж своїх інтересів урядом ближніх держав, - це нормально. Причому присутність російських інтересів в Україні, в Грузії, в інших країнах і їх відстоювання Д. Табачник зі зрозумілих причин не ризикне назвати націоналізмом. З його позиції відразу видно, де закінчується наука і починається політика.

До недавнього часу я не могла зрозуміти, чому Ірина Білик, що раніше співала українською мовою, перейшла лише на російську. Але після  виступу по радіо Михайла Брунського ситуація прояснилася. Він, молодий артист, який володіє унікальним голосом, шукав спонсорів. Такі знайшлися, але поставили умову: співати лише російською мовою. Співак відмовився.

А чи не купили такі спонсори-інтернаціоналісти Андрія Данилка (Вєрку Сердючку), який за весь час своїх виступів не виголосив  жодної української пропозиції. Варто нагадати, що й Ірина Білик, і Андрій Данилко отримали з рук Президента звання народного артиста України. І навіть після цього ніхто з них не захотів або не ризикнув хоч би слово виголосити українською, тобто державною мовою. Чому?

А що воістину витворяє в українському ефірі "Російське радіо"?! Ось вам і націоналістична загроза. Спершу забороняли царськими указами, потім вбивали муравйовськими багнетами, потім репресували комуніс­тичним режимом, а тепер купують.

Замість епілогу

Не можу  не відзначити, що в своїй книзі автор в чомусь і має рацію. Але його правота - як тріс­ка в селевому потоці.  За  потоком брехні, інсинуацій, сквернословщини вже не видно доктора, професора, академіка, а лише ( його ж словами) - "псевдоісторик", "ду­ховний карлик", "жадіб­ний корумпований компрадор".

Д. Табачник, звертаючись до читачів, закликає їх бути пильними. Я також хочу повторити ці відомі слова  Юліуса Фучика. І додати: українську націю прославили Тютюнники, а знищують курці. Нам треба утверджувати своє! Нам треба не боятися давати відсіч!

І насамкінець. Для Д. Табачника непорушним фактом є те, що "человек, честь которого запятнана, уличенный во лжи, не будет воспринят ни на государственном посту, ни в качестве общественного деятеля". До цих його слів мені додати нічого.

Зореслава Ромовська,
доктор юридичних наук, 
професор Академії адвокатури України,  народний депутат України 3-го скликання,
1 лютого 2009 р.