Час від часу такі повідомлення трапляються у пресі, їхні заголовки одночасно викликають цікавість і страх - "Німецькі прикордонники кілька діб катували українських заробітчан", "Поль­ські митники безпідставно кинули за ґрати викладачку львівського вузу", "Українському бізнесменові від­мовили у видачі шенгенської візи". Довгі, сповнені жахливих подробиць історії під цими заголовками справді вражають. Несправедливість бюрократичної тяганини, неминуче пов'язаної з видачею кожної візи, і відверті знущання, яких українці зазнають в консульствах і під час перетину кордонів, знайомі, мабуть, кожному.

Нещодавно я сама обдзвонювала консульства кількох країн, намагаючись з'ясувати, чи можу летіти до Німеччини через Австрію, якщо у паспорті в мене річна шенгенська мультивіза, видана польським консульством, за якою я ще не встигла побувати у Польщі. З'ясувалося, що існує правило, згідно з яким перша поїздка з такою візою повинна здійснюватися до країни призначення. А якщо виникає необхідність поїхати до іншої країни, то консульство цієї іншої країни все одно не може поставити до паспорта ще однієї шенгенської візи. У консульстві Німеччини мені сказали, що летіти я можу, але на вимогу прикордонника повинна продемонструвати документи, які підтверджують мету моєї поїздки. Знайомі, які вже потрапляли у подібні ситуації, обіцяли мені пригоди на кордоні. Але мені пощастило, на відміну від українських заробітчан, які перетинали територію Німеччини з національними португальськими візами, відкритими для роботи в цій країні, але без транзитних німецьких віз. І на відміну від викладачки львівського вузу, яка в'їхала до Польщі з національною німецькою візою, але без транзитної польської візи. При цьому їй відмовили у наданні шенгенської візи через те, що кожному негромадянину ЄС дозволяється мати лише певну кількість таких віз протягом року, і вона вже цей ліміт вичерпала.

Зрозуміло, жодна нормальна людина не в змозі знати всіх нюансів візового законодавства. Навіть якщо постійно звертатися до консульства однієї і тієї ж країни і часто до цієї країни їздити. Не менш очевидним є і те, що візові непорозуміння треба вирішувати не ув'язненням, а якось цивілізованіше. Важко заперечити і те, що прикордонники різних країн, особливо популярних серед заробітчан, поводяться з українцями грубо і принизливо, а українці часто не вміють захистити себе у таких ситуаціях і дозволяють себе принижувати. Усе це тема для довшої дискусії. Люди, які стоять під консульством і тремтливими руками подають до віконечка заповнені посередниками анкети, а потім не можуть дати відповіді на найпростіші запитання про вік, професію, кількість дітей, неминуче викликають підозри. Можна довго сперечатися, хто в цьому винен - самі люди чи система, яка виховала їх такими.

Але мене у візових історіях дивує інший аспект. Мабуть, це певна риса національної ментальності - сприймати закони і заборони як такий собі віртуальний фатум, який несподівано матеріалізується, коли сам вважає за потрібне, а запобігти цьому неможливо, можливо лише змиритися. Бо ж і справді, якщо скасовану багато років тому в Україні прописку і досі можуть вимагати (хоча не завжди вимагають), скажімо, у дільничній поліклініці, то чому б не припустити, що вдасться проїхати через Польщу з німецькою візою, а через Німеччину - з португальською? А якщо не вдається, то це не чиясь (і точно вже не наша) помилка, а зла доля, яка була до нас неприхильна. А дошукуватися винних і скаржитися нема сенсу. Краще спробувати ще раз. І знову без транзитної візи. Фаталізм вимагає наполегливості.