або у бій ідуть лише старики
Продовження. Початок у попередньому числі "Пошти"
Багато читачів, особливо молодих і зі східних регіонів України, не знає, як офіцерські дружини, приїхавши 1939 року до Львова, гуляли центральною вулицею в розкішних чужих нічних сорочках, вважаючи їх за сукні, і навіть у такому вигляді з'являлися в театрі.
Той, хто проживав у хорошій квартирі, часто сам утікав з неї, боячись бути "переселеним" до Сибіру, а не те що на околицю міста. Офіцери ходили містом, обираючи собі помешкання, незважаючи на те, що воно було вже зайняте кимсь із місцевих. Про це написано багато спогадів. Історикові Д.Табачнику вартувало б їх почитати.
Ненависні йому галичани "навязывают обществу традиции, созданные на господской кухне".
Складається таке враження, що Д.Табачник досі так і не вибрався не те що з панської кухні, а з панської стайні. Йому, як бутафорному українцю (не можу сказати інакше), не те що далекі, а вкрай чужі й осоружні українські традиції, які, між іншим, ні йому, ні йому подібним ніхто не нав'язує.
Просто перемикайте телеканали, не ходіть на концерти народних колективів, не співайте колядки, не водіть хороводи в ніч на Івана Купала. Їжте не кутю, не вареники, а смажену картоплю. Активно використовуйте великий і могутній російський мат, ходіть у майці, косоворотці, а не у вишиваній сорочці. Будь-який каприз! Бо ви вільні. Але дайте ж і іншим людям право бути вільними. Дозвольте тим, хто живе в Україні, а не в Росії або десь іще, бути упевненими в тому, що ніхто, у тому числі і з такими високими державними відзнаками, як наш автор, не посміє насміхатися над ними за свій вибір.
Голодомор
"Не был великий голод никаким геноцидом"; "Преступления против советского крестьянства объявляют преступлением против украинцев"; "Националистические пляски на костях"; "Народу подсовывается подлая ложь о голокосте как геноциде русскими украинского этноса"; "Результат стараний местных активистов Косиора, Скрипника, Чубаря и Любченко".
Якби все це Табачник написав у своїх дисертаціях, то можна було б вважати це результатом його непоінформованості через недоступність до засекречених тоді першоджерел. Але коли все це він публікує у 2008 р., багато що стає зрозумілим. Цей учений явно висмоктав з пальця, ніби в голокості українці звинувачують росіян.
Його чомусь страшенно непокоїть, що заходи, пов'язані з роковинами Голодомору, "углубят раскол в нашем обществе". Але нехай професор Табачник не турбується. Якраз навпаки, ці заходи, проведені у всіх областях України, дали абсолютно інший результат.
Його, незрозуміло чому, образили слова В.Ющенка про те, що українців загинуло більше, ніж євреїв. Як історик Д.Табачник мав би знати, що всіх, хто після Голодомору проводив перепис населення в Україні, було розстріляно. Щоб навіки замовкли, бо втрати були величезні.
У складеному ж ним списку винуватців Голодомору є не лише непричетні, але й когось очевидно бракує. А варто було б вивести на перший план Л.Кагановича. Не тому, що він єврей, а тому, що виявився найбільш несамовитим виконавцем волі партії більшовиків. Якщо Д.Табачник не сервільний історик, то повинен писати правду, адже, як він сам вважає, напівправда є брехнею.
Його, політолога, академіка, не повинно б хвилювати, що хтось із родичів замучених голодом має намір пред'явити Росії як правонаступниці СРСР позов про грошову компенсацію. Адже це їх особиста справа. До речі, після закінчення війни Німеччина сама вирішила виплатити компенсації і євреям, і остарбайтерам. Отже, є приклад, гідний наслідування.
Таке ж право повинні мати і родичі тих, хто був замучений у радянських таборах смерті, споруджуючи великі будови комунізму. Росія вчинила б мудро і справедливо, якби вона, володіючи такими великими запасами газу, ухвалила закон про надання хоч би безкоштовного газу тим, хто "відсидів". Але навряд чи вони цього від неї діждуться.
Д.Табачник обурюється з приводу пропозиції Президента України про встановлення кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору. Але чомусь умовчує, що така відповідальність встановлена не лише за заперечення геноциду євреїв, але і за заперечування кількості його жертв.
Визнання голодомору, - вважає Д.Табачник, - нашкодить відносинам із Росією. Ну просто прогинає спину перед нею наш заслужений і надзвичайний. Чи безкоштовно?
Він ніби не розуміє, що плазування перед Росією, як і перед будь-якою іншою державою, не має нічого спільного з добросусідськими відносинами. Адже не Україна, а саме Росія впродовж останніх років розгорнула не бачену досі антиукраїнську агітацію. Недавно мій знайомий із Севастополя, до речі, росіянин за національністю, маючи на увазі масштаби антиукраїнської пропаганди з Росії, сказав так: "У нас пропаганда Геббельса відпочиває".
У Росії проводять добре сплановану кампанію з утвердження у свідомості пересічного обивателя образу України як ворога Росії. В результаті Україна серед цих ворогів виявилася на другому після США місці. Слава Богу, що в Україні, за будь-яких політичних розкладів, такі пошуки ворогів у загальнодержавному масштабі принципово не можливі.
Знаковий у цьому аспекті такий випадок. На одного з моїх колег, що недавно опинився у Москві на Кузнєцком мосту, біля магазину "Українська книга", накинулися двоє чоловіків із словами "дрянь ты хохлацкая". Як потім він зрозумів, причиною нападу став значок - золотий тризубець на лацкані піджака. Значок зник. Приїхавши до Києва, він переконався в тому, що, як сказав Л.Д.Кучма, Україна - не Росія.
Про зрадників народу
Для України, - пише професор Табачник, - прославляння зрадників стало національною традицією.
"Предателем своего народа" він вважає передусім Івана Мазепу. Такий же ранг отримав від нього і "террорист" Степан Бандера. Але якщо історик Д.Табачник вивчав історію будь-якого національно-визвольного руху, то не міг не відзначити, що терористичні акти були поширеним способом попередження своїх супротивників, залучення уваги світової громадськості до проблеми пригноблених народів.
Історик Д.Табачник не може не знати, що Желябов, Пєровская - це царевбивці. Але іменами цих терористів у Москві названо вулиці, а один з її районів названий Пєровскім.
Багато киян досі ходить вулицями, також колись названими на їх честь. А в Криму іменем Софьї Пєровской названо одне з базисних підприємств виноробної промисловості України. Я не закликаю до їх перейменування, а хочу лише за допомогою цих фактів ще раз звернути увагу читача на історичну забудькуватість нашого професора. Для Д.Табачника, загиблі під Крутами студенти - це сепаратисти "и не триста, а несколько человек".
У книзі передрукована довжелезна цитата з творів якихось Годьмашів про те, що творилося в Львові під час "господарювання" там Шухевича. Виявляється, "в его штабе на улице Лонского было убито более пятисот евреев". Але, перепрошую, на цій вулиці розміщувалася в'язниця, жодного штабу УПА за цією адресою ніколи не було, та і в принципі, з різних причин бути не могло. Штаб був у криївках на околицях Львова.
Утікаючи перед наступом німецької армії, енкаведисти розстріляли або просто закидали гранатами всіх заарештованих. І це абсолютно достовірний факт. Чи можна було в цій загальній масі кривавих тіл порахувати кількість убитих євреїв, хто б це тоді робив і з якою метою? І скільки взагалі було євреїв у цій радянській в'язниці?
Армія УПА прийшла вже після цієї розправи, про що свідчить маса фотодокументів. Між іншим, серед убитих Роман Шухевич знайшов свого молодшого брата Юрія з відрізаним вухом. Радянське керівництво розуміло, що не може узяти з собою всіх заарештованих, через те і знищило їх без слідства і суду. Досвід масових вбивств, згадаймо про долю безвинних польських офіцерів, які не воювали проти СРСР, у нього вже був.
Таврує наш академік ганьбою і нинішніх українських офіцерів, які "в коррумпированных интересах переприсягнули новой власти". Усюди і у всьому йому увижається ця корупція! Вона так замутила йому очі, що будь-який вчинок, який не вкладається в його власне уявлення про борг, про честь, про служіння українському народові, розглядається ним з точки зору грошей або інших благ. Ось уже безсрібник! Ну просто чистий, як скельце!
Приклеюючи комусь політичні ярлики "враг", "убийца", "предатель", "банда"; "бандит", "палач", "коррупционер", білому і пухнастому заслуженому діячеві науки треба бути обережнішим.
Тавруючи ганьбою тих "ученых-конъюнктурщиков", які готові на вимогу будь-якої влади доводити, що "люди ходят на руках", наш Д. Табачник нагадує їх же. Його, звичайно, можна зрозуміти, адже дуже хочеться і далі бути при владі, щоб, отримуючи депутатську зарплату, відсиджуватися, як і зараз, десь на своїй призьбі. Але навряд чи регіоналам буде надалі потрібний такий учений. Через те він і робить реверанси у бік комуністів (зважаючи на написану ним спільно з
Г. Крючковим книгу "Фашизм в Украине: угроза или реальность"), раптом внесуть у свій список.
Він обурюється з приводу "метушні" зі створенням з ініціативи Президента України Інституту національної пам'яті. Він, любитель прекрасного, протестує проти створення в Києві музею "на зразок Лувру". Розладнали його і "фантазії" на теми української працивілізації.
Неупереджений українець! Не приведи Господи! Росіяни, напевно, щасливі від того, що Бог обділив їх таким же росіянином. Але Президент України не зупинив караван, почувши гавкіт собак. І за це йому спасибі.
Ставлення до Президента
Ставлення нашого професора до Президента України вкрай однозначне.
"Отравился не диоксином, а самогоном"; "захватил власть при помощи лжи и шантажа"; "пещерные представления о национальной истории и культуре"; "лидер местных наци". Який жах!
А тепер на хвилинку уявімо собі, що Д. Табачник є громадянином Росії. Дозволив би він собі критикувати російського президента за "зачистки" в Чечні, за його вислів "мочити в сортирі", за нехтування свободою слова, за реальне важке становище жителів глибинки, що спилися, за політичний шантаж щодо "братських" сусідів, за воістину хуліганський жаргон стосовно керівників інших країн? Навряд чи. Адже за таке можна отримати і кулю в чоло.
У демократичній же Україні про Президента цей науковий діяч, зовні навіть блискучий аристократ зі святою посмішкою може говорити все, що збреде йому в голову. Не церемонячись і не боячись. Адже ніхто, зокрема, і "дурні з його оточення" (табачниковський жаргон ) не спробували хоч би тихенько обсмикнути "українолюба", що зарвався.
У Секретаріаті Президента має бути відповідна служба, яка відстежувала б появу таких пасквілів і давала б їм відсіч хоч би на газетних шпальтах або з екрана телевізора. Чи створена вона або не діє? Не можна далі відмовчуватися, нехай, мовляв, базікає. Адже кожна свобода, зокрема свобода слова, повинна мати свої межі, бо інакше вона перетвориться на свавілля.
Ми мовчимо, коли лепечуть наші власні, доморослі курці. Ми промовчали, коли, всупереч елементарній дипломатичний етиці, їдкі слова проти Президента України викинула в ефір висока посадова особа в Москві. І спасибі народному депутатові України Анні Герман, яка публічно дала нам всім за це заслужений ляпас. Адже завтра так можуть вчинити і з іншим керівником нашої і не лише нашої держави. А з Білокам'яної можуть увірувати, що мають право на все.
Майдан
"Оранжевый" путч"; "путчисты при власти", "бандитствующие политики", "бандиты самого худшего разлива"; "толпа"; "оранжевая" зараза"; "майданные марионетки"; "государственный переворот".
Для "майдану", - вважає наш академік, - не було ні правових, ні морально-етичних підстав. Та вже. Просто так захотілося людям поспівати і померзнути на площі в столиці.
"Из западных областей подвозился местный криминалитет, чьи методы "политической борьбы" были предварительно обкатаны в Мукачево". Д . Табачник добре знає, що бреше. Але ж читачі на Сході, а також можливі читачі в Росії можуть і насправді думати, що він говорить правду.
Вважаючи В. Януковича законно обраним, Д. Табачник чомусь не згадує про Постанову Верховної Ради України від 24.11.2004 р. "Про політичну кризу в державі, що виникла у зв'язку з виборами Президента України", що визнала недійсними результати голосування 21.11.2004 р., яке було проведено "з порушенням виборчого законодавства і не відображало повною мірою волевиявлення народу". Дивна забудькуватість.
"У бандитов нет идеологии, кроме стремления безнаказанно воровать".
Так і хочеться запитати "відомого" (взято з його книги) українського політика, історика, політолога": про кого він? Про тих, з ким працював у адміністрації Президента Л. Кучми чи про тих, з ким працював у Кабінеті Міністрів у 2002 - 2005 і в 2006 - 2007 рр., чи про тих, з ким входить у фракцію Партії регіонів?
Якщо бандити захопили владу в 2004 р., то як його чиста совість дозволила так довго працювати з ними. Колега по фракції Борис Колесников не так давно назвав
Д. Табачника "дешевим клоуном". Очевидно, не безпідставно.
Збочення історії
"Люди, не знающие собственной истории, обречены повторять чужие ошибки".
Цю позичену мудрість нагадує читачам Д. Табачник. Браво! Ось тільки те, що писали інші, і те, що пише сам академік, не збігається. Чи може особа, що досліджує якийсь момент історії, не повірити тому, що писали до неї, і почати власні пошуки? За Табачником, не може. Бо це вже перегляд історії, причому спільної з Росією, її збочення. Це "війна з історією".
Але ж про збочення історії можна говорити лише тоді, коли надається можливість вивчити її. Так, раніше було відомо, що видатного українського композитора Миколу Леонтовича убив невідомий, такий, що попросився заночувати в будинку його батька. "Загадкове вбивство" - писалося в книгах. А тепер на суд громадськості винесений оригінал рапорту цього вбивці керівництву ГУБЧК про виконане завдання.
Продовження -
у наступному числі "Пошти"
