Гидке каченя

або у бій ідуть лише старики

або у бій ідуть лише старики

Газети "2000" і "Телеграф'" віддавна читаю дуже рідко, тому обділила себе можливістю раніше ознайомитися з глибокодумними статтями пана Д.Табачника, про що жалкую. Але коли на Петрівці, в кожній книжковій крамниці побачила виставлену на видноті його книгу "Качиний суп по-українськи", не змогла не купити.

На обкладинці розміщені великі фотографії  автора, а додатковий антураж: на лівій руці перстень, на столі дві пари окулярів - вибраний для залучення читачів. Я, мовляв, не плебс і на проблеми  в суспільстві дивлюся озброєним оком, у корінь.

У книзі вміщено 28 кольорових фотографій, на яких Д.Табачник зображений  із президентами різних країн і навіть із Фіделем Кастро та Папою Римським. Напевно, для того, щоб підсилити психологічну дію на читача: я такий видатний, такий чесний, говорю правду і тільки правду.

Зустрічала немало таких людей, які навмисно підсовувалися до знаменитостей, щоб потім красуватися "дивіться, який я поважний". Тому В.А.Мурликіна, автора художнього оформлення книги, можна привітати з успіхом. На видавництво ж "Фоліо" не буду ремствувати, оскільки воно, окрім "породи порожньої", видає і "руду дорогу".

Цією книгою автор, з його слів, хоче виконати свій борг перед Батьківщиною, рідними людьми, виборцями Партії регіонів  і перед майбутніми поколіннями. А в анотації закликає до "открытой и корректной дискуссии". Матиму намір з некоректним Д.Табачником бути максимально коректною.

Коротка  довідка про автора книги 

У 1991  році захистив кандидатську дисертацію на тему "Массовые репрессии в Украине во второй половине 30-х - в начале 40-х гг.", а в  1995 р. - докторську дисертацію на тему "Феномен тотально-репрессивного общества в Украине в 20-х - в конце 50 гг." (назва-то яка, ніби держава і сус­пільство одне і те ж).

Зазначу, що це не рекорд, траплялося, що докторську дисертацію дехто умудрявся захистити наступного року після кандидатської. Доктор історичних наук, професор. У 1994 р. керував президентською виборчою кампанією Л.Д.Кучми. Глава Адміністрації Президента Л.Кучми. Народний депутат  ІІІ - VІ скликань. Заслужений діяч науки і техніки України. Академік Академії правових наук України. Нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, князя Ярослава Мудрого V ступеня. За сім років пройшов шлях від старшого лейтенанта до полковника запасу, але потім відповідні накази були скасовані.

Про політичну толерантність

Історик Д. Табачник правильно вважає, що політична толерантність - межа інтелігента. Але як далека ця завчена ним теза від того, що написане в його ж  книзі.

"Духовные карлики"; "профессиональные патриоты"; "интеллигенты, требующие субсидию за свой патриотизм"; "пираты"; "шароварные патриоты"; "шароварное украинство"; "мазепинские иуды"; "пещерные националисты"; "честолюбивые дураки"; "жадные коррумпированные компрадоры"; "псевдоисторики"; "сервильные историки" (від лат. servio  - слуга) ; "до смерти завидующие более успешным соседям"; "воры, бандиты и просто мелкие мошенники,  обсевшие Ющенко, как мухи варенье".

Чи професор це говорить, чи алкоголік, якому не дали похмелитися? З його слів, "оранжевые, за редким исключением, сконцентрировали в своих рядах бизнесменов-воришек, способных "зарабатывать", только растаскивая бюджетные деньги, и компрадоров, которые еще опаснее, поскольку продают всю страну оптом и дешево". *

Оскільки я належу до "помаранчевих", хоча і не є ні у владі, ні в якій-небудь партії і не отримувала ні від кого ні орденів, ні грошових подачок,  то ж не можу, всупереч пушкінському заповіту, сприйняти ці писання байдуже і не сперечатися з дурнем.

Д.Табачник добре засвоїв, що слово  "профессор" пишеться з одним "ф". Але цих знань, як і вивчених напам'ять висловів діячів давно минулих днів, не достатньо, щоб вважатися інтелігентом. Це, його ж словами, лише "образованщина". І, їй Богу, той, хто помилково написав у цьому слові дві букви "ф", оскільки граматику не мови, а життя довелося вивчати йому в голоді і холоді, виглядає куди пристойніше.

Про українську націю

"Желание мелко подгадить соседу, предать, выгадать что-то, обманув ближнего, согласие потерять глаз, чтобы сосед вовсе ослеп, - характерная особенность формирующейся украинской нации".

Це пише автор, який, як вказано в його анкетних даних, є українцем. Дивно і страшно, чи не так? Чи можна собі уявити, щоб щось подібне сказав про єврейську націю єврей або поляк - про польську націю, або про російську націю росіянин. Або українець - про єврейську або російську націю. В останніх же випадках його неодмінно рано чи пізно застрелили б. Тому виникає питання, а чи не помилився він, написавши у своїй анкеті, що він українець.

До того ж так огидно, так брехливо говорить  Д.Табачник не про якогось окремого українця, не про якусь групу українців, а про всю українську націю. Причому все це ллється з вуст не маргінального бомжа, який хлепче качиний суп, поданий йому, як жебракові, у підворітті якогось багача. А з вуст "заслуженого", "лауреата", "орденоносця", причому з дипломатичним рангом Надзвичайного і Повноважного посла України. Україна, на його думку, починає нагадувати алкоголіка, якого жаліють, але соромляться і в пристойному суспільстві про нього не згадують.  Упевнена: мине зовсім небагато часу і самого Д.Табачника соромитимуться і його товариством будуть гидувати. Як вважає сам
Д. Табачник, Божі млини мелють повільно, але правильно.

Юдофобство

Однією з рис сьогоднішньої державної політики Д.Табачник вважає юдофобство. Але чи так це? У нинішньому парламенті євреїв, правда, поменшало. Але не настільки, щоб робити такі полі­тичні висновки. Євреїв ніхто не виганяє з університетських кафедр, ніхто їх етнічно не обмежує під час вступу до вишів.

Євреї виступають на естраді. Відкриті синагоги.  Паломники з усього світу безперешкодно приїжджають до Умані. Функціонують єврейські організації. Серед мільйонерів переважають євреї. У  їхніх руках телеканали, газети. Так у чому ж вони ущемлені? Але дозволю собі повернути читача в не такі далекі часи.

За словами Івана Франка, є дві групи людей, критикувати яких заборонено. Це попи і євреї. Не говоритиму про перших, скажу лише про других. Чомусь євреї морщаться, коли їх називають євреями. Я, наприклад, горджуся своєю національністю. Не можна висловити свою думку про непристойні справи деяких євреїв (живих або мертвих), оскільки відразу починається істерія: юдофобія, антисемітизм, розпалювання міжна­ціональної ворожнечі і ненависті.

Пригадую, який шум нещодавно зчинили єврейські організації лише через те, що Служба безпеки України назвала тих, хто з найбільшим завзяттям здійснював політику Голодомору, серед яких переважали єврейські прізвища. Або через те, що на книжкових розкладках біля Головпошти продавалася книга "Євреї в Україні".

Куди подінешся від правди?! Якщо, звичайно, вона дійсно - правда. Адже не може бути, що євреї - це нація виняткових праведників. Кожна нація має своїх мерзотників. І не можна порахувати, в якій нації їх питома вага більша чи менша.

Хтось, як бальзам на душу, сприймає побрехеньки про юдофобію як генетичну рису українців, забуваючи про те, що смугу осілості для євреїв в Російській імперії придумали не українці, як і графу 5 у паспортах. А гасло "Бей жидов, спасай Россию" також не український винахід.

Пригадую, як у моєму рідному Косові, невеликому містечку на Прикарпатті, газовану воду продавав єврей Мошко, і ми, школярі, поважали його за те, що давав інколи її у борг або навіть просто так. Єврейка А. Я. Ваксман, яка пропрацювала у Косові лікарем більш ніж півстоліття, вийшла свого часу заміж за місцевого парубка. Вона і її сім'я і далі спокій­нісінько живуть серед україн­-
ців. Учителем фізики у нас була М.Я. Куперштейн. Одного дня ми були приємно здивовані, коли вона прийшла до школи у вишиваній сукні. Досі про неї згадують, запрошують на зустрічі випускників школи.

На студентів юридичного факультету Львівського університету незабутнє враження справляли лекції з кримінального права професора С.Гофмана, який, до речі, ніколи не приховував своєї національності. Професор Ю.Гофман викладав в університеті всесвітню історію, а його дружина завідувала на нашому факультеті кодифікаційним бюро. Навіть після того, як вони виїхали в США, ніхто ніколи не сказав про них нічого поганого. Моїм опонентом на захисті кандидатської дисертації був єврей професор М.Бару, з яким у мене були добрі стосунки аж до його смерті.

Багатьом жінкам Львівщини почало бракувати лікарки Софії Мойсеївни Юсупової, коли вона виїхала до Ізраїлю. Такі ж історії можуть розповісти тисячі українців. Недавно показали по телевізору фотографії лікарів-євреїв, які були в УПА. Увійшов до історії УПА і художник  Ніл Хасевич.

Між українцями і євреями були у минулому і дуже складні, деколи навіть трагічні взаємини, викликані соціально-економічними причинами (досить прочитати "Борислав сміється" або "Перехресні стежки" Івана Франка). Висновки з цих кризових стосунків повинні зробити обидві сторони.  Чи зробили, чи навчилися відрізняти наслідок від причини?

Недавно в телепередачі "В гостях у Гордона" Міхаїл Жванецкій сказав, що євреї як народ богообраний не виконують однієї з місій, покладеної на них Богом. Таке самовикриття мені довелося почути вперше.

Аналізуючи стосунки між українцями і євреями, треба акцентувати увагу на загальному, а не на одиничному, не на минулому, а на сучасному. А головне - на майбутньому. І разом думати про те, як нам будувати Україну, а не розвалювати її, гуртом і вроздріб.

Ставлення до западенців

Западенці, на думку Д.Табачника, це взагалі страшні люди. Все у них не так. І для підтвердження наводить "неупереджені" слова сестри милосердя, яка "с ужасом наблюдала " огаличивание" у 1918 році: "Хуже нет галичан. Кровожадные. Бесы, а не люди".

"Галичанские "крестоносцы" против Украины"; "Оккупанты из Галичины", - це вже вислови нашого автора. Та і мова в западенців погана. І Д.Табачник з явною ра­діс­­тю цитує такі слова К.Паустов­ського: "Петлюра привез с собой так называемый галицийский язык - довольно тяжеловесный и полный заимствований из чужих языков". 

Чи не цю пісню почув він від галичан: "Човен хитається серед води, б'ється об хвилю весло" - і не зрозумів, що таке "човен", або ж цей висновок письменник зробив, прочитавши вірш Івана Франка "Червона калино, чого в лузі  гнешся",  не зрозумівши слова "червона", а може, "великий представитель русской культуры" не зрозумів команди "струнко" або слова "бараболя" (картопля), його і сьогодні вживають навіть у Вінницькій області.

А ОУН і УПА - це вбивці, по ко­ліна у крові. А Роман Шухевич - військовий злочинець. Академік обурюється з приводу того, що фільм про нього починає дивитися молодь. То, може, як недавно було в СРСР, введемо строгу цензуру і зробимо Д.Табачника головним цензором?

Але перенесімось у далекий 1939 рік. 17 вересня армія СРСР, перейшовши, згідно з договором з Гітлером, Збруч, займає частину території суверенної Польщі. І дуже скоро нова влада починає вбивати, відбирати майно, депортувати населення під будь-яким приводом: знайшли "націоналістичну" книгу, співала в церковному хорі, була членом "Просвіти", не вніс непосильного податку. Багато хто був засуджений за зраду батьківщині, хоча не був громадянином СРСР.

Як мали чинити в цих випадках чоловіки: мовчки дивитися, з тривогою чекаючи своєї черги на ешафот, або об'єднуватися і боротися з цією владою, незалежно від того, як вона себе називала і які гасла вона проголошувала? Біда, звичайно, що українці зі Сходу були кинуті проти українців Заходу. Але треба нарешті усвідомити, що хлопця з Донбасу убив юнак з Карпат біля своєї хатини, а не навпаки. Тому не можна називати бандитом того "западенца", який охороняв свій будинок, свою сім'ю.

Д.Табачник мав би знати, що, згідно зі ст. 27 Конституції України, кожен має право захищати своє життя від протиправних посягань і що в цивілізованих сус­пільствах це природне право людини визнавалося споконвіку. Час небилиць про те, що всі радянські солдати герої, а всі воїни УПА вбивці, давно минув. На війні як на війні. Зброя, узята кимсь у руки, колись обов'язково когось уб'є, може, і випадково. А солдат, погано одягнений і голодний, відбере-таки у когось чоботи і їжу.

Д.Табачник обурюється і через те, що "галицкий диалект стал навязываться даже по общенациональным телеканалам".  Але, ос­кільки автор є академіком Академії правових наук (багато хто досі не знає, за які заслуги, а може, послуги), я хочу порекомендувати йому почитати перші кодекси УРСР,  затверджені, між іншим, у столиці УРСР Харкові, тобто далеко від Галичини. Там він знайде багато слів, які згодом були примусово вилучені з активного вжитку для подібності з російською мовою. Напевне, для того, щоб потім злитися з нею у любовному екстазі.

За твердженням Д.Табачника, "население западных областей почувствовало себя национальной интеллигенцией, только заняв дома и квартиры своих бывших хозяев-поляков, изгнанных Гитлером и Сталиным". Виходить, до приходу визволителів українці жили в землянках, у міських підвалах. Не було в містах ні українських лікарів, артистів, учених, священиків, учителів, ремісників. Не було сільських багачів (дідичів) і просто "господарів", які своєю працею будували собі будинки, обсаджуючи його квітами і садами, а не відбирали їх в інших.

Продовження  -
в наступному числі "Пошти"

____________________
* Усі цитати з книги Д. Табачника подаємо мовою оригіналу

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.4964 / 1.7MB / SQL:{query_count}