Ось уже протягом двох тижнів я щодня ходжу цією дорогою. Вздовж проспекту Червоної калини на Сихові - від "Санта-Барбари" в напрямку "Шувару". Щоразу йду пішки, з дитячим візочком, на процедури до поліклініки, як це роблять сотні інших мам, деяких я уже запам'ятала в обличчя. Ми усміхаємося одна одній.

Але є у цьому маршруті місце, де всім нам не до усмішок. Це пішохідний перехід на розі біля кінотеатру, на дорозі, яка веде від кіль­ця на проспекті Червоної калини до ТЦ "Іск­ра". Двосторонній автомобільний рух, кільце, машини виїздять сюди відразу з трьох боків, більшість - із перевищенням швидкості, а ті, які повертають до "Іскри" від супермаркету "Арсен", з'являються взагалі несподівано для пішоходів, адже побачити сигнал повороту з такої відстані просто неможливо. На тутешніх дорогах світлофори - велика рідкість. Донедавна рідкістю, а точніше, умовністю, були й інші атрибути дороги, наприклад, чітка розмітка ліній та пішохідних переходів. Тепер пішохідний перехід позначили, але часом доводиться стояти на ньому хвилин десять, поки вдасться перейти. Або заплющувати очі, коли машини на великій швидкості несподівано з'являються з-за повороту і вискакують просто на перехід,  по якому саме перебігають дітлахи із розташованих неподалік шкіл і дитсадків.

- Мамо, чому тут забули поставити світлофор? - запитує мене мій старший син, коли ми йдемо з ним разом через цю дорогу.

І я не знаю, що йому відповісти, мені шкода руйнувати його дитячу наївну віру в те, що відсутність світлофорів на наших дорогах - це прикра випадковість, а не злочинна буденність.

Сьогодні зауважила, що біля цього переходу стоїть свіжий вінок із траурними стрічками. Мені не вдалося ані прочитати напису, ні згадати, як давно стоїть тут цей вінок - день чи уже кілька днів, а я просто не зауважила його. Мимоволі почали пригадуватися останні повідомлення у пресі, пов'язані з автокатастрофами. Наприклад, про те, як мати залишила вдома двох немовлят і вийшла в магазин, її збила машина, тіло не змогли ідентифікувати, а діти померли від голоду, замкнені у квартирі. Але це було не тут, навіть не у Львові, про випадок на Сихові я точно не чула, можливо, пропустила, а може, ця трагедія взагалі не потрапила у новини, її витіснили більш ефектні повідомлення. Як, наприклад, не потрапила б у новини сама лише смерть матері цих двох немовлят під колесами автомобіля, якби діти її залишилися живі або загинули не так незвично. Смертей під колесами щодня трапляється надто багато, про всі не можуть писати газети. Та і чи змінить щось таке повідомлення у пресі? Для загиблого і його родичів - нічого. Але когось може зробити обережнішим.

Мабуть, якби на місці цього анонімного запиленого вінка зі штучних квітів біля переходу стояла дошка з фотографіями загиблих чи світлинами з місця трагедії, а поряд було написано кілька слів про покійних, тут частіше зупинялися б перехожі, читали б, намагалися пригадати обличчя.

Наприклад, я досі пам'ятаю бачений півроку тому білборд на одній із німецьких трас - усміхнена молода сім'я - батько, мати, син, які загинули в автокатастрофі, перевищивши швидкість. Там було небагато інформації - фото, імена, вік і причина аварії, але цього вистачило, щоб я пам'ятала про це досі.

Анонімність і скромна непомітність віночків, які стоять при наших дорогах, змушує думати про загиблих абстрактно. Смерть незнайомця зачіпає і лякає значно менше, ніж трагічна загибель людини, з якою ще вчора випадково зіткнувся у крамниці біля дому. Можливо, табличка з фотогра­фіями колись злякала б і когось, владного поставити тут світлофор і хоча б гіпотетично зменшити кількість майбутніх жертв.

P. S. Через кілька днів після написання цього тексту у пресі з'явилося повідомлення про загибель чоловіка під колесами автомо­біля на проспекті Червоної калини. Будемо сподіватися, що це не той випадок, коли думки матеріалізуються у такий макабричний спосіб.