Вестибюль готелю “Жорж”: колись...

...і тепер
 

Інформація про Україну не часто з'являється на сторінках поважних європейських газет. Публікації стосовно останніх газових баталій рахувати не будемо, бо ж не про Україну в них насправді йшлося. Ще рідше трапляється інформація про окремі міста, бо навіть туризм у наших широтах все ще вважається справою для сміливих. Але часом трапляються винятки. Як от нещодавня стаття Андреаса Вислінґа у швейцарському виданні "Neue Zurcher Zei­tung" під назвою "Міста на Сході" та підзаголовком "Спраглі горілки нічні блукальці та залізні національні герої на проспекті Свободи". Ось як ми і наше місто виглядаємо збоку:

Львів, розташований на глибокому заході України, - місто, яке зараз є у процесі трансформації. Тут почалася нова ера, але радянські реалії ще не зовсім відійшли в минуле. Середмістя нагадує про давнину, адже Львів, німецькою Лємберґ, був осередком від­разу багатьох культур.

Сірі тіні з'являються на мить у світлі поодиноких вуличних ліхтарів або автомобільних фар, а потім знову зникають у темряві. Контури людей і предметів витягуються і зникають, де-не-де чути сміх. Яскраво освітлені лише кіоски, де продають горілку, вони - осередки світла у цьому морі темряви. Люди вишиковуються в чергу, щоб придбати горілку, а до неї канапку з оселедцем і цибулею. Потім сідають з цим усім за прикручені до підлоги столики на прибиті до землі високі стільчики - захриплі чоловіки жартують, жінки засоромлено підсміюються, парочки обіймаються. У повітрі висить запаморочлива суміш алкогольних випарів, цигаркового диму і поганої музики. Суботній вечір, молодь розважається на проспекті Свободи. Протягом цілого дня усі дороги в місті ведуть сюди, невтомно крокують вулицею жінки у взутті на високих обцасах. Львів скидається на провінційне місто, яке має неповторний шарм, а істо­рич­ні куліси, які потрапили до списку ЮНЕСКО нагадують перехожим про українсько-польсько-єв­рейсько-вірменсько-авст­рійсько-радянську історію.

Але це місто аж ніяк не можна назвати заможним, західний рівень життя тут ще не відчувається і близько. У старіших районах во­да постачається у будинки заледве протягом шести годин на добу. Трамваї їздять за лише їм відомим розкладом - кожні 15, а можливо, і 20 хвилин. Ці трамваї старі, зужиті й постійно переповнені. Але у середмісті не бракує роз­кішних крамниць і дорогих ресторанів, перед якими паркуються дорожезні чорні автомобілі з бритоголовими водіями в темних костюмах і рожевих сорочках.

Пам'ятники
і національні герої

Посеред проспекту Свободи стоїть пам'ятник найвидатнішому українському письменникові Тарасу Шевченкові. Цей монумент нагадує саму українську історію - він темний і похмурий. Пам'ятник символізує незалежність України, її право на власне історичне минуле і майбутнє. Естетика цього пам'­ятника однозначно походить з радянської доби, це важко приховати, але на ньому можна побачити цілу палітру сцен з національної історії та міфології.

У Львові не бракує пам'ятників. За роки незалежності місто заповнили численні статуї національно вагомих чоловіків. Туристи і жителі міста на кожному кроці наштовхуються на суворі погляди цих чоловіків: поетів і музикантів, серед них і кілька політиків та один терорист - Степан Бандера, небезпечний тип. До кола знаменитостей належить і одна жінка, колись всесвітньо відома оперна співачка Соломія Крушетніца (мабуть, малася на увазі таки Крушельницька - "Пошта".) Її бюст, вилитий із золота, стоїть у фойє оперного театру. Але найбільшою народною любов'ю користується неформальний художник Епіфаній Дровняк. Він сидить із піднятим вказівним пальцем у невеличкому парку і вітає юних і дорослих відвідувачів. Діти вилазять йому на коліна, дорослі цілують пам'ятник.

Університетське місто Львів вважається центром формування національної ідеї. Остання, здається, виразно прозахідна і антисхідна. У ній простежується підкреслена антирадянсь­кість і прихована антиро­сійськість, яка проявляється у майже безнадійному прагненні частини громадян зробити українську єдиною державною мовою - усі українці говорять російською, але далеко не всі українською. Оксана, наш освічений екскурсовод, так пояснює розкол країни: "На сході українці були 600 років під владою Росії, а на заході - лише 60". Про це нагадує особливий пам'ятник: устаткування, розташоване високо в небі над містом, яке колись мало "захищати" населення від телепрограм із заходу.

Сецесія і шарм радянського періоду

Але час тут не стояв на місці. У ХІХ столітті від­був­ся прорив до модернізації у царині індустрії та торгівлі. Свідком тієї епохи є готель "Жорж" у середмісті, елегантна будівля у сецесійному стилі. Тут зупинявся Бальзак. Широкі сходи нагадують про блиск тодішнього суспільства тут, на межі Австро-Угорської імперії, якої не існує вже понад 100 років. Але сьогодні цей готель радше нагадує пам'ятник застиглому часові, він все ще не подолав перехідного періоду від фази "і досі" до фази "все ще ні". Кімнати для гостей на другому поверсі сповнені атмосфери радянського часу. Тут є велетенські порожні холодильники, вузькі односпальні ліжка з вовняними ковдрами, шафа із нещільно підігнаними дверима. У темно-брунатному килимку брежнєвської епохи зачаїлися таємничі мікроби.

Старий режим продовжує своє суворе правління у буфеті під час сніданку. Тут владарює безжальна функціонерка, яка пильнує, щоб постояльці з'їдали все, що їм сервірують на столи, і церемонія сніданку нагадує театр абсурду, у якому ти змушений брати участь, хочеш того чи ні.

Дуже цікаво, чи існують плани щодо майбутнього цього готелю  і які саме. "Яс­на річ, щось має відбутися, але що саме, я не знаю", - лаконічно відпо­відає директорка готелю. Очевидно, не вона вирішуватиме долю будівлі. А відповідні владні інституції можуть бути блоковані через політичні інтриги. Але існує конкретна дата - у 2012 Україна (і Польща) повинна приймати у себе чемпіонат Європи з футболу. Львова це також стосується. Навряд чи до того моменту вдасться провести всебічну модернізацію міської інфраструктури - будівництво - тривалий процес. Але оновлення готелю "Жорж" цілком досяжна перспектива.

Переклад з німецької Наталки Сняданко