– Я соціолог, а злети і падіння країни дуже добре відображаються у результатах соціологічних досліджень. Перший зліт був напередодні незалежності. Тоді дуже великі були сподівання, надії. Результати референдуму говорять самі за себе – понад 90% за. За незалежність України проголосувало більшість населення і y Донбасі, і в Криму. І з початком 1992 року в українців були дуже високі сподівання, а потім … падіння. Люди опинилися у ситуації виживання, коли економіка рухнула, і все це треба було відбудовувати з нуля. А далі, після 2000-го, знову поступове відродження. З першим відродженням економіки почала формуватись довіра до певних політичних лідерів, насамперед до Віктора Ющенка. Пам’ятаємо фальсифіковані вибори 2005 р., тоді люди вийшли на вулиці, тоді Ющенко і їх сподівання це було одне і теж. Якщо подивимось результат соціологічних опитувань, то це перший зліт патріотичних почуттів зростання національної ідентифікації, це зростання оптимізму, віри. І взагалі, у 2005 році, коли проводили опитування соціологічного щорічного моніторингу, все різко пішло у гору. Ба більше, після революції цей зліт відчувався не лише в тих регіонах, які голосували за Ющенка, а й в тих, які за нього не голосували. У них теж з’явилися очікування, сподівання, віра. Було, до речі, тоді лише три регіони, які не вірили в Ющенка: це була Луганська, Донецька області і Крим. Але, на жаль, ті сподівання не справдилися, тож після цього знов пішло падіння, яке було спричинене не лише політичними причинами, а й економічною кризою. Світова економічна криза дуже вдарила по українцях. І перемога Януковичa, а це справді була перемога на президентських виборах, вона була пов’язана з тим, що люди зневірилися. Зневірились не лише у Ющенку, а й y тих гаслах, які тоді пропонувались. Зокрема зневірились у демократії, у свободі. Це була така глибока яма, та все ж економічно ми почали вибиратися з кризи, але політично люди були в цій ямі. Якщо подивитися пануючі почуття, які люди відчували у 2012-2013 рр., думаючи про майбутнє України, то вони були песимістично налаштованими. Хоча нічого такого не відбувалося, хоча люди економічно стали жити краще, країна все-таки якось видужувала від економічної кризи, але безнадії було багато і песимізму. Наступний такий злет, це звичайно після Революції Гідності, коли люди відчули, що вони можуть, що вони спроможні щось змінювати. Здавалося, 2014-ий, це вже війна, забрали Крим, невідоме майбутнє, армія ворога стоїть на порозі, а оптимізм вдвічі зріс. І зараз спаду не спостерігаємо. Звичайно, зріс рівень страху, тривожності, та все ж основною емоцією залишається віра. І другий зріст ідентифікації з громадянством України це – 2014 рік, при чому за рахунок східних і південних областей. Бо все ж раніше вони по-іншому ідентифікували себе. Там раніше переважала регіональна ідентифікація. Тож емоційно ми зараз на злеті, є страх, є тривога, ймовірно трохи поменшало оптимізму, та все ж … Головна відмінність нинішнього злету від того злету, що був у 2005 р., у тім, що нині менше довіряють політикам, і віра в політиків пропадає. Але віра в Україну зростає, і віра в свою спроможність росте. На відміну від того періоду після 2005 року, людям стало зрозуміло, що необхідно долю країни брати у свої руки, що ми можемо, ми таки можемо… це дуже важливо.

– Найбільша наша невдача полягає в тому, що країна стала державою політично стабільною і з добробутом населення. Це те, на що ми сподівались у 1991 р. і що не виконали у 2004 р., і що, видається, не виконають зараз. Це найбільша наша невдача, і, здається, що вона переслідує нас історично. Тепер щодо здобутків. Їх є два. Перший – Україна стала легітимною частиною міжнародної спільноти. Стало зрозуміло, що Україна не є державою-одноденкою, як їй пророкували, що вона не розпадеться і не зникне, і що є загальний консенсус y світі щодо її існування. Найкращим цьому підтвердженням є те, що в російсько-українському конфлікті в ізоляції опинилась не Україна, а Росія. Для мене це є доказом легітимності української держави в світі. Україна – це факт. Тому всі розмови, що Україна може зникнути, розчинитися, я вважаю величезним перебільшенням. Питання зараз стоїть не про те, чи зникне Україна, а якою вона буде. Другий здобуток – ровесники незалежності. Це покоління, яке за своєю ціннісною основою ближче до європейців, до своїх європейських ровесників, аніж до старших українців. Це важливо, тому що в Росії, при таких же задатках – це покоління не склалося. На жаль, в Росії немає такої різниці між поколіннями, як різниця в Україні. Це дуже обнадійливий факт, тому що він дозволяє припускати, що найближчі 20-25 років Україна матиме стабільний напрям. Покоління, яке вже сформувало цінності, просто так їх не змінить. Як свідчать дослідження – цінності формуються в підлітковому віці, і вони вже залишаються як певний кістяк на все життя. Тому я вважаю, якщо нам не вдасться зараз справитись із реформами і обіцянками, ми не втратимо ще свій шанс, оскільки час ще буде і шанс ще буде, можливо, навіть не один.

– Виснажена війною Україна вступає у свій 25-ий рік державної незалежності. Випробування, які випали на цьому шляху, виявили багато людського потенціалу і одночасно скритих недомагань. Здобутки країни: Небесна сотня; будівничий радикалізм Майдану; прозоре волонтерство; послідовна мужність індивідуальностей; розкриття релігійних, соціальних, державних гнійників; вільність духу, навернення до основ буття та “ленінопад”; свобода висловлення і релігійного вираження; утвердження національної державницької свідомості; зрілий вік першого покоління громадян України; відданість ідеї свободи та батьківщини до пролиття кровi; екуменічна ідея єдиної Київської Церкви, усвідомлення згубностi комуністичної та “совєтської” ідеології. Втрати: небажання народжувати і масове дітовбивство; нехтування українською мовою для праці і розваг; втеча мiзків і професіоналів за кордон; загальне зниження рівня освіти і професіоналізму; занепад спортивної інфраструктури й культури країни; ментальна легітимізація індустрії брехні і мегабрехні; поширений релігійний релативізм; всюди пануюча корупція; нехтування розбудови дорожних, залізничих, авіаційних шляхів; збільшення наркоманії, алкоголізму, злодійства; занепад сільського життя; брак господарської й будівничої свідомості; екологічна черствість. Здобутки Львова: туризм, гаряча вода, аеропорт, дороги, храми УГКЦ, УКУ. Втрати Львова: збільшення російської мови; лікарська халатність і нещирість; інтелігенти, професори й учителі далекі від покликання, які не передають знання; обмаль християнського свідчення. Українці не досить користають із життя, як інші нації. Вони відвикли самі будувати, а добре це роблять під проводом інших держав. Вони замало себе люблять і не довіряють собі, а тому серйозно не розпочинають справ і не доводять їх до кінця. За це вони не насолоджуються своїми здобутками. Вони мало передають позитивного досвіду, бо тільки те, що людина особисто відчула позитивно, вона зможе передати. Отже, потрібні українцям позитивні імпульси, власні довготривалі ініціативи, щоб вони повірили, що вони можуть це самі зробити. В Україні культура передала багато позитивного з попередніх поколінь, але з тим і нагромадилося множество болота. Замість вічного світла правди появилися рефлектори проминаючого блиску. І хоч ми це вже десь усвідомлюємо, однак сила звички нам не дозволяє вирватися на свободу від себе самих. Потрібно всім нам послідовно перемагати себе, і не тільки вірити в добро, але й конкретно його реалізувати через постійні спроби, які єдині приведуть до перемоги над собою.

– До 24-ої річниці незалежності України українська нація консолідувалася як ніколи раніше: зараз усі – і патріоти, і не дуже – усвідомили, що бути українцем – це не порожні слова. За цим поняттям тепер стоять людські життя і справжні вчинки. Через події останніх двох років ми, українці, відкрили в собі багато нових рис. Вдуматися тільки, скільки волонтерів зараз будують Україну: від бабці, яка ліпить для воїнів АТО вареники, – до відчайдухів, які доставляють на передову бронетехніку, амуніцію і продукти. Нарешті, ми зрозуміли, якими ми можемо бути. Нарешті, ми почали цінувати те, ким ми є. Нарешті, прийшло розуміння, що, якщо не боротимемося, можемо втратити свою державу. Нарешті, ми почали гордитися своєю країною і її громадянами. Нарешті, більшість українців зрозуміли, що у кожного – своя місія, а справа у всіх – спільна. Важливо, щоб зараз сформувалися справжні українські мистецькі еліти, які зайняли б місце того інтелектуального фундаменту України, який ганебно винищувався “рускiм мiром” протягом трьох століть, про що балет “Життя” розповідає у своїй найновішій сценічній постановці “Ремінісценції.UA”. Чи не всі роки незалежності України далі тривала тотальна русифікація нашого інформаційного простору. Наші медіа були ретрансляторами російських меседжів, популяризували російських артистів та митців і їхній сумнівний мистецький продукт. А водночас українці не мали можливості доносити свої здобутки до людей. І ось, нарешті, з’явився інтерес до нашого, українського, – до української пісні, книжки, кіно… А попит породжує пропозицію: усе більше митців починають творити якісний, модерний український продукт. Нарешті, відчутний поступ, розвиток. Але він неможливий без правильної державної політики. Ще Черчіль казав: “Якщо нема культури, то навіщо ж ми тоді воюємо?”. Дуже сподіваюся, що і наша влада усвідомить це – і культура матиме достатню фінансову підтримку. Щодо Львова, то найбільша його поразка за останні десять років – втрата звання культурної столиці. Ми перетворилися на провінцію. Втратили багатьох митців – вони переїхали до Києва, а дехто взагалі виїхав з України. А тут, на місці, практично не створюється якісного мистецького продукту, не відбуваються вартісні мистецькі події. Усі ті численні фестивалі – це у своїй більшості комерційні ярмарки з рекламою виробника, які розраховані на масового туриста і не мають жодного відношення до мистецтва. При всьому цьому у Львова – неймовірний творчий потенціал. Формуються потужні мистецькі молодіжні середовища, про які, я впевнена, невдовзі почує вся Україна.

– Бог любить людину, тож завжди чимось нас обдаровує. Тож завжди щось ми здобуваємо від Господа. Кожного з нас Бог чимось нагороджує, тож відкриймо ширше свої очі і це побачимо. Я не можу сказати, чим Бог обдарував вас, так і ви не можете сказати, чим Господь обдарував мене. Це кожен має побачити сам, що він отримав від Бога…

– 24 – це не просто дата чи цифра, 24 – це як пройдена доба, нелегка доба нашої незалежності. 24 рік нашої свободи покритий темрявою війни з окупантом. Але я знаю, що після темряви настає світанок, і почнеться нова доба незалежної України, і запорукою цього стане нація, нація, яка вкотре відстоює свою незалежність. Львів, який є душею нашої країни, зрозумів і довів, що патріотизм – це не лише вишиванка і виконання Державного Гімну на футбольних матчах, а – це відданість, відданість ідеалам, на яких побудована Україна. І саме під час цього нелегкого етапу нашої історії львів’яни – це довели. З Днем Незалежності, Львове, з Днем Незалежності, Україно!

– День Незалежності для мене в наш непростий час – це надзвичайна подія. З кожним роком yкраїнці своїм прикладом, своїм характером та своїми досягненнями здобувають нове ім’я своїй Батьківщині. Наша армія з кожним днем стає все могутнішою, наші культурні та спортивні досягнення стають все вагомішими, а наша музика уже давно підкорила усі континенти своєю надзвичайною мелодійністю. День Незалежності для мене – як тест на патріотичність. Але мало просто одягнути вишиванку або начeпити синьо-жовтий прапорець, треба кожного дня робити хоч маленьку справу на користь нашої Батьківщини! Бо незалежність починається в кожному з нас, в наших мріях та думках... Подивіться на наш рідний Львів, нам уже не потрібно їхати кудись у Європу для культурного збагачення чи розваг, ми вже живемо у Європі, ми щодня насолоджуємося неймовірними концертами, перформенсами та виставами, ми направду живемо в найкращому у світі місті! Усе буде добре, я в цьому переконаний. Слава незалежній Україні!

– Останні 24 роки – це для України один із найтриваліших періодів незалежності. І це вже один великий здобуток. А взагалі, здобутків за цей час у нас – чимало: Помаранчева революція, повалення режиму Януковича, Майдан як справжнє повстання народу – з жертвами та кров’ю, на жаль. Усе це – наш величезний поступ до демократії. І це – великий “плюс”, який затьмарює усі ті “мінуси”, які можемо перелічувати. Тому на поразках не акцентуватиму. Живемо у час великих змін. Усе, що не робиться, – на краще. Усе йде до доброго. Ніколи не варто забувати цієї істини. І Львів розвивається, розбудовується. Як середньостатистичний львів’янин якихось помітних поразок у моєму місті не бачу. Чим далі, тим мені все більше і більше не соромно за наше місто перед його гостями, зокрема перед тими, які приїжджають сюди із цивілізованих країн. Вони ходять Львовом, дивляться, дивуються, захоплюються… І мені з того гордо. Приємно мені, зокрема, і те, що у нашому місті буде нова поліція. Бо дивлюся на цих молодих хлопців – і бачу нормальних вдумливих людей. Поступово все у нас буде добре!

– На 24-му році незалежності України з’явилося відчуття, що у нас, нарешті, почали відроджуватися наша культура і навіть українська нація. Щось схоже було на початку 1990-х, коли ми тільки стали незалежними. Але потім були довгі роки політичного провалля і інформаційної війни. Через що як нація ми ставали усе слабшими... І ось знову (на жаль, через трагічні події останніх двох років, через реальну загрозу нашій незалежності) почало з’являтися розуміння, хто ми. Ми почали звертати увагу на своє коріння, на свою культуру. Ми наче знову на старті. Але цей старт має дуже хороші перспективи, адже за час незалежності України виросло нове покоління українців. Це люди із зовсім іншим мисленням, із іншими цінностями, із внутрішнім драйвом і непереборним бажанням жити в іншій, кращій, країні. Певен: при умові доброго старту зараз – через років 20 Україна буде справді успішною та процвітаючою державою, з якою рахуватимуться у світі. Чудес не буває, зміни, особливо такі, яких зараз потребує наша країна, вимагають знач­них зусиль і часу. Тим паче, що наша держава – дуже велика і дуже розмаїта. Потрібна хороша стратегія, щоб це наше різноманіття перетворити на нашу перевагу. Щоб ми, нарешті, об’єдналися, а не шукали того, що нас роз’єднує. А найбільша наша поразка за останні 24 роки – недостатній розвиток освіти та культури. Це два фундаменти, на яких тримаються усі держави. А Україна цими фундаментами нехтувала, не інвестувала в них достатньо грошей, не усвідомлюючи, що таким чином обкрадає власне майбутнє. Відтак те, що ми протягом 24 років не вкладали в освіту та культуру, тепер змушені вкладати в танки… Але саме зараз в України знову з’явився шанс виправити цю ситуацію – поки нація на підйомі. Мають бути державна програма, достатнє фінансування і відповідальність інтелігенції та всіх, хто має відношення до культури та освіти. Не варто опускати рук – просто варто кожному робити свою справу на своєму місці. Щодо рідного Львова, то мені подобається, що місто розвивається, що тут зроблено акцент на туризмі. Особисто мені дуже приємно чути про Львів позитивні відгуки і бачити, як у гостей міста Лева від захоплення горять очі.

– Основним здобутком є те, що український народ вижив. Бо нас завжди хотіли знищити. Незалежність – це фактично питання життя для України. Багато людей не розуміють цього. Але поглянемо на нашу історії, до прикладу, на те, що відбувалось у 1933-oму році. І поглянемо на те, що відбувається нині. Терористи y Донбасі відрубують українцям руки, розпорюють животи… Це такий “рускій мір”. По-суті, Україна незалежністю рятується від цього “руского міра”. Всі, хто знає історію, розуміє, що Україна рятується від геноциду, буквально бореться за життя. Серед наших досягнень є те, що ми переростаємо пострадянську байдужість до всього. Українці підтримують один одного не тому, що хтось так сказав, а тому, що розуміють необхідність цього. Люди починають вірити у справжні цінності. Можливо, щоб повірити у щось хороше, треба побачити щось погане. От люди і побачили, що робиться нині y Донбасі, тому і повернулись до своїх традиційних цінностей. Найбільші реформи, які відбуваються у світі – це реформи моралі. Вони найважчі, але мають найбільший вплив. І те, що в нас відбулось, це по суті є такою реформою моралі. Від зневіри українці повернулись до більшої довіри одне до одного, віри у себе та свою країну. Люди стали більше допомагати один одному, і не напоказ, а щиро. Я просто пам’ятаю моральний клімат кінця 90-х років. Це був жах. З того часу Україна поступово зростає. Але в нас, українців, разом зі звичкою до перемог уживається своєрідний мазохізм. До прикладу, якщо десь перемагають наші боксери, то це нікого не дивує, але, якщо зазнають поразки, то потім ми півроку посипаємо голову попелом. І от звичку до перемог треба закріплювати, а мазохізм – викорінювати. Українці зараз починають з більшою повагою ставитись до власних авторитетів, загалом до всього свого. Українські товари стають престижними і не просто через патріотизм, а тому, що вони справді хорошої якості для своєї ціни. Ми навчились робити багато чого і тепер треба, щоб економіка “зарухалась”. Для старту нам не потрібно багато: достатньо невеликих інвестицій і не так вже й багато часу. Наші негативи пов’язані із геноцидним характером радянсько-російського режиму в Україні. Мабуть, жоден народ в Європі не переживав, щоб третину його вбили під час Голодомору, репресій. А ще треба говорити про Другу світову війну. Майже ніде не було таких втрат, такого тиску на ідентичність, на будь-яку самобутність. Але знову ж таки повторюсь, що незважаючи на все це, український народ живе. Наш гімн справдився на всі сто відсотків.

– На мою думку, 24 роки в Україні панує байка Леоніда Глібова “Лебідь, Щука і Рак”... – “Дурне безладдя лихо діє.” Ми як стадо баранів. Ми підтримуємо все і всіх, тільки не Україну, тільки не українське. Ми дивимося заздрісно на сусіда, ми чекаємо сидячи на дивані від сусіда подачок, ми не хочемо працювати, ми не хочемо діяти. Ми грабуємо та знищуємо нашу Батьківщину! В Україні є одиниці патріотів, рештa – сіра маса. Допоки сіра маса буде домінувати… нічого не буде. Україна в небезпеці. В Україні війна. Потрібно гуртуватися, потрібно щиро, безкорисливо любити неньку нашу Україну, боротися за її незалежність. Я не кричу, що я патріотка, але я все роблю для того, щоб бути гідним продовженням бандерівського роду. Слава Україні!

– Для мене найбільшою поразкою України (але вірю, що лише тимчасовою) є втрата спокою над нашою територією, Кримом, моєю батьківщиною, а також частиною Луганської та Донецької областей. Але разом з тим, для мене перемога України, і вона дуже яскраво помітна власне в останні часи, це ментальний перехід зі світу пострадянського, де панують азіатські підходи, до світу європейських цінностей, де є чіткі правила гри і де не порушуються домовленості. На мій погляд, ми нарешті потрохи не просто виходимо на Майдан і говоримо про те, що потрібно жити за європейськими цінностями, а й починаємо їх практикувати. Ще одна велика перемога – це процес декомунізації, який нарешті запустився в нашій країні, ми позбуваємось цих пережитків.

– Сьогодні нам усім треба багато говорити про патріотичність. Хто не знає мови і культури – треба вчити і цікавитися нею. Нехай це буде демонстративно і показово, але патріотизм саме такого виду зараз найоптимальніший. Багато волонтерів і солдат, які сьогодні воюють за нашу батьківщину і ховають своїх побратимів, є російськомовними. Багато хто не знає українських традицій, бо їм не повезло, що народилися в тих регіонах, де вони не були збережені. Коли ми переможемо у цій війні, патріотизм повинен перейти у зовсім іншу фазу і, звісно, цим повинна займатися держава. Україномовне виховання повинно бути і в музиці, і в кіно, і в культурі і навіть у дизайні. Ще донедавна українські етнобренди були в останньому ешелоні, а зараз мало не в першому, і це дуже добре. Українську моду треба розвивати! Однією з наших великих перемог також вважаю великий “притік” української мови. Кілька років тому, приїжджаючи до Києва, україномовних людей було відсотків двадцять, зараз навпаки. Крім того, помічаю, що людина, яка постійно розмовляє українською мовою, заслуговує великої уваги суспільства. До речі, у нас на кафедрі (Марія Костельна викладач кафедри дизайну – “Пошта”) усюди висять таблички, що українська мова є державною, тому нею варто розмовляти і до всіх звертатися лише такою мовою. І студенти, які є дзеркалом суспільства, стараються… Це і є національна зрілість!

– 24 роки тому відносно легко була здобута незалежність України. Ще декілька років тому для мене це було звичайне свято, приємний день відпочинку з сім’єю та друзями, день вишиванок та прогулянок містом. Сьогодні я змінила своє ставлення, немає такого приємного та спокійного відчуття свята. Проте у мене тепер є розуміння того, що для нас є незалежність. Це не банальний червоний день в календарі. Сьогодні, коли наші чоловіки відстоюють кров’ю право на існування нашої держави, коли туляться в бліндажах і ділять кусень хліба, щоб завтра їхні діти ходили господарями на своїй землі, я розумію, наскільки близьким і важливим для мене є це свято. Можливо, в нашому місті немає відчуття того, як близько від нас війна, які втрати несемо ми щодня. У Львові панує спокій, а в центрі міста навіть атмосфера щоденного свята. Люди намагаються абстрагуватись від негативних думок, і, мабуть, є розуміння чому. Потрібно продовжувати жити, допомагати, по можливості тим, хто на передовій, тим, хто вимушений втікати з рідних домівок. Не вважаю доцільними великі концерти на сьогоднішній день, але гуртуватись і підтримувати один одного безумовно треба. Основний наш здобуток – нація відбулась! Ми є і ми це довели. Ми різні і водночас у нас є спільна мета. Нащадки козаків, сильні, незламні, щедрі і неймовірно волелюбні. Пишаюсь нашими чоловіками, щаслива, що живу тут, мрію про перемогу і чисте небо над усією державою, вірю в кращу долю і світле майбутнє для нашої України! Слава Україні та її Героям!

– Однією з перемог для України і суспільства є те, що народ показав, що його неможливо змусити скотитися в бік тоталітаризму. Майдан був одним iз рішучих моментів, коли люди піднялися і сказали, що більше так жити не можуть. Це був європейський вектор розвитку і відхід від пострадянського і постсоціалістичного укладу життя. Це справжня перемога для України! Коли над українським народом нависла загроза війни, анексія Криму, вторгнення російських військ, люди з розумінням до цього віднеслися і стали відразу ж допомагати. Я як волонтер бачу, що люди з різних куточків нашої країни і військовим, і волонтерам допомагають чим можуть і це при відсутності державного управління. Щодо поразок, то, на мою думку, у нас так і не з’явилися політичні сили, які б думали так, як думає народ. Ми щоразу ходимо на вибори з надією, що виберемо людей, які ефективно запрацюють, але цього немає. Вважаю, що за 24 роки незалежності усі люди, які з’являлися на політичній арені і були при владі, виявилися, на жаль, …негідниками.

– Головне досягнення незалежності в тому, що хоч і через 24 роки, але народ все ж прокинувся від глибокого сну. За все в житті треба платити, ми ж вважали, що головним є, так би мовити, “підписання паперів” , а далі… Далі хтось прийде і побудує багату, справедливу та щасливу державу. Легковажність, громадянська інфантильність та інертність зіграли свою деструктивну роль. За часи омріяної незалежності ми втратили дуже багато і тепер треба вчитися бути громадянами власної країни. Уявний список втрат за 24 роки з дня підписання Актa незалежності величезний – промисловість, армія, охорона здоров’я і ще багато іншого… Трагедії та потрясіння, що їх тепер переживаємо, дуже болючі, між тим, складається враження, що влада (змінюються лише її очільники) і народ надалі живуть в різних площинах. Головне завдання влади, яка досі не прокинулася від летаргійного сну – зберегтися, а у народу – вижити. І виживемо! З Днем Незалежності, дорогі львів’яни!