Позавчора інтронізували шіст­надцятого патріарха Російської Православної Церкви Кіріла (Гундяєва). Подія, звичайно, непересічна, тим паче, що у сусідів все менше й менше осіб (попри владний дует президента й прем'єра) можуть почути на свою адресу: "гідний" -  "Аксіос". Грецька взагалі пасує щойно посадженому першосвященикові, його ім'я у перекладі з мови еллінів означає: пан, владика.

Кіріл не став зволікати з україн­ським питанням, позаяк колишній керівник  Відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ чудово розуміє завдання підпорядкованої йому царини. Завдання, сформоване, на жаль, не в Загорську, а в Кремлі, - де традиційно вважають, що православ'я - вагомий інструмент утвердження російського геополітичного впливу. Тому Кіріл оголосив себе захисником "зов­нішніх канонічних кордонів церк­ви" і сказав, що Патріарх покликаний турбуватися про зміцнення духовних зв'язків між народами задля збереження "системи цінностей єдиної православної цивілізації Святої Русі".

Питання канонічності кордонів вже давно стоїть на порядку денному РПЦ, оскільки розвал комуністичної імперії фактично поставив під сумнів те, що у Москві само собою розумілося. Назагал, серйозні дослідники уважають, що поняття "канонічних кордонів" (або ж територій) вигадане саме ієрархами РПЦ, з такою думкою погоджується і російський священик Яков Кротов: "... Питання територіальної цілісності були й залишаються для РПЦ актуальними, тим більше, що "тренд на розширення" канонічної території Російської церкви, який спостерігався протягом XVII - XIX сторіч, у ХХ сторіччі змінився "трендом на стиснення".

Кажуть, що Кіріл ще на колишній посаді добряче доклався до поділу українського православ'я; мабуть, тому нинішній Собор затвердив статус "широкої автономії" для УПЦ-МП. Новий патріарх розраховує, що київський клір, який власне й допоміг йому очолити РПЦ (Володимир відмовився балотуватися взагалі, делегація УПЦ-МП на Соборі у Москві становила щонайменше чверть від усіх учасників), допоможе йому подолати внутрішньоцерковних опонентів, зокрема, консервативну "партію" митрополита Кліментія. Автономний статус УПЦ-МП дозволить її провідникам використовувати цю ерзац-незалежність для боротьби з "єрессю" Філарета, змагатися з ним за впливи серед української пастви з хоругвою "незалежної від Москви" церкви.

Гадаю, що Кіріл, попри наші симпатії-антипатії до його фігури, таки справді є гідним свого часу і своїх завдань. Інша річ, що вони не надто вписуються у прагнення української верхівки. Отож, вона: а) мусить шукати шляхів до порозуміння з новим патріархом переважної більшості її громадян; б) знайти церковних провідників, яким до снаги довести справу помісної церкви до логічного завершення.