Якби хтось видав історію світової літератури у символах, які найбільше відповідають кожному з авторів, навпроти Джона Апдайка, мабуть, опинилося б зображення паркана. Він згадує про паркан навіть тоді, коли пише про своє хобі: "Справжньому гравцеві у гольф для щастя потрібно небагато - паркан, на який він може повісити свою куртку".

Американський письменник помер у вівторок від раку легенів у віці 76 років. Новина про смерть з'явилася несподівано. Ще у вересні він побував у Росії, а у жовт­ні побачив світ його останній роман "Вікна Іствіка", своє­рідне продовження виданих ще у 1984 році "Іствіцьких відьом", єдиної успішно екранізованої книги Апдайка. У "Вікнах Іствіка" три головні героїні, тепер уже поважного віку дами, зустрічаються знову і разом подорожують світом, їдуть і до Іст­віка, де оживають старі рани.

Протягом усієї осені Апдайк чемно роздавав інтерв'ю, як робив це завжди, бо вважав це частиною літературної праці. У коротенькому відео, розміщеному на сайті "New York Times", він бадьоро і життєрадісно розповідає про президентські вибори. Усе це якось не па­сує до трагічної і несподіваної вівторкової новини.

Апдайка заслужено вважали найвагомішим хронікером американського суспільства з часів Другої світової війни. Його прізвище регулярно очолювало списки бестселерів, а серед номінантів на Нобелівську премію воно стояло одним з перших так довго, що аж сам автор іронізував на цю тему: "Якщо тебе рік за роком називають першим у списку, то рано чи пізно згадка про тебе починає викликати самі лише позіхання". А літературні критики з усього світу щороку обурювалися рішенням Стокгольмської академії, яка "завжди готова знайти нікому не відомого автора десь у Судані, аби тільки обійти Апдайка", - як написав багато років тому Марсель Райх-Раніцький, один із найавторитетніших німецьких літературо­знавців. Апдайк так і не отримав Нобеля, але мав чимало інших престижних нагород, зокрема, і Пулітцерівську премію - за свою знамениту те­тралогію про Кролика: "Кролику, біжи" (1976), "Кролик одужав" (1971), "Кролик розбагатів" (1983), "Кролик на відпочинку" (1990), "Спогади Кролика" (2002).

Страх перед бідністю

"Америка без Апдайка? Таке неможливо собі уявити" - під такими заголовками з'являються у світовій пресі некрологи. У будь-якому разі складно собі уявити Америку без тетралогії про Кролика. Провінційні міс­теч­ка і передмістя великих міст, великі машини на подвір'ях стандартних будиночків, бездоганно доглянуті газони, подружні пари зі зрадами і без майбутнього. І повторювана з книги у книгу незмінна деталь - паркани.

У дитинстві він мав два улюблених заняття, зізна­ється письменник у книзі спогадів "Самосвідомість", - спостерігати за тим, що відбувається, коли не мусиш брати у цьому активної участі і ховатися під плетеним кріслом на веранді під час дощу - ідеальний спостережний пункт для романіста. Світ його книг і його власний світ - це територія, оточена парканом, за яким американський середній клас зберігає своє нетривке щастя, а поряд, ніби пес на ланцюзі, лежить страх.

"Через страх перед бід­ніс­тю", - відповів одного разу письменник на запитання про те, чому він публікує книгу за книгою. Страх ке­рує і його знаменитим Кроликом - головною постаттю минулого століття. Якщо вірити самому Апдайкові, його писання було суцільною компенсацією. Компенсацією походження із незаможної родини у маленькому пенсильванському містечку Шіллінґтон, де він народився 18 березня 1932 року. Ком­пенсацією хвороби шкі­ри, заїкання, яке змусило його "пропустити повз багато мільйонів слів", компенсацією чужих закидів і власних побоювань, що йому нема що сказати світові. Дія усіх його найвідоміших романів - від бестселера "По­дружні пари" (1968) до монументального "Посеред краси лілій" (1996) - відбувається за парканом. І навіть у своїх блискучих статтях для культового часопису "New Yor­ker", редактором відділу літературної критики якого він довший час працював, Апдайк часто писав про долю "маленької людини". Його ім'я не раз переконувало голлівудських акторів погоджуватися на маловажливі другорядні ролі у фільмах, він був одним із небагатьох літераторів, якому вдавалося писати бестселери, залишаючись при цьому "серйозним" письменником.

Романи зробили Апдайка всесвітньо відомим і багатим. Але він сам, здається, краще почувався у малій формі: оповіданнях, віршах, есеях, а також у старанних рецензіях, писати які він не полишав усе життя. Як зізнавався сам автор, йому подобалося знаходити у маловідомих текстах несподівано яскраве.

Велика література про маленьких людей

Він писав романи, оповідання, вірші, драми, есеї, літературно-критичні статті. Коли йому виповнилося 20, він вирішив публікувати щороку по книзі і таким чином від часу свого дебюту в 1958 видав понад 50 книг. Персонажі його книг часто переходять із тексту в текст, як знаменитий Кролик, який з'являється у книгах тетралогії із десятирічними перервами.

Дорослішання - це невір­ність, - стверджує Апдайк в одному зі своїх романів: "Ні­хто не може з'явитися в одному місці, якщо він перед тим не покинув іншого". У своїх спогадах він пише: "Коледж, діти, жінки, гроші, слава - можна було б назвати це щасливим життям. Але відтоді, як мені минуло 13, я не міг позбутися відчуття, що все це насправді не було моїм планом. Моїм справж­нім планом був Шіллінґтон, життя у темряві тихих вуличок та у затінених деревами будиночках". 

Він ніколи не поводився як зірка перед журналістами, радше виглядав невпевненим у собі, так, ніби переживав, що знову почне затинатися, як у дитинстві. Здавалося, він соромиться своєї слави і свого багатства: "Мій будинок аж ніяк не скромний. Сподіваюся, це не призведе до якогось нещастя. Я почуваюся дивно посеред такої мальовничої природи і такого розкішного оточення", - признався він в одному з інтерв'ю. Він походив із бідної сім'ї і, здавалося, так і не перестав дивуватися своєму успіхові: "Я ніколи не належав до тих юних американців, які хочуть з першої спроби написати свою най­кращу книгу. Я дуже поволі йшов до успіху".

Віра в Бога й Америку

Апдайк вірив у Бога й Америку. Він був консерватором, якому інтелектуали так ніколи й не пробачили того, що він не виступив із протестом проти війни у В'єтнамі, був самозакоханим, але і надзвичайно невпевненим у собі. Його тексти безжальні до нього самого і до його країни, і їх читання вчить того, що слід боятися власних страхів і їхнього препаруючого погляду, який шукає у світі загроз і цим сам погрожує світові. Апдайк вважав, що письменник повинен постійно ховати себе і демонструвати сурогат себе самого. Таким чином він описував себе протягом 40 років. Саме тому Шіл­лінґтон, де заґратованими були навіть веранди, став не лише його місцем наро­дження, а й його ідеєю, основним місцем дії усіх його текс­тів, хоча й умовним. Найбільше він боявся, що хтось аналізуватиме його тексти, по­рівнюючи описане зі справж­ньою біографією автора.

Тепер його більше немає серед живих. "Якщо зачаїтися і сидіти нерухомо, - написав Апдайк колись, - то можна уникнути виснаження, проблем і навіть смерті".