Удруге в житті я виходжу з вагона на Познанському вокзалі і беру таксівку до готелю "Лех", назва якого у Польщі частіше асоціюється з популярним пивом, аніж з легендою про заснування міста, але про легенди згодом. На рецепції мене питають, чи зупинялася я вже тут раніше, і справді, попри кількарічну перерву, знаходять у комп'ютері мої дані. Це заощаджує мені десять хвилин і дає привід почуватися тут, як удома.

Хоча цього разу мій приїзд до Познані порушив найважливішу засаду відвідин цього міста, адже усі туристи намагаються побувати на ринковій площі рівно о 12.00, коли із міського годинника вистрибують два козенятка і радісно буцаються ріжками. Я двічі за два дні побувала на ринку, але у години зовсім не туристичні. Щоправда, серед моїх тутешніх знайомих я і так виявилася єдиною, хто відносно недавно спостерігав основну туристичну атракцію міста.

- Щодня буваю на ринку, але у дорослому віці, здається, ще ні разу на козликів не потрапив, - каже Мацєй.

В околицях познанського ринку складно знайти камінь, про який не існувало б легенди. Одна з найбільш знаних стосується саме цих козликів на ринковій Ратуші. Точніше, це навіть дві легенди, чи то дві версії завершення тої самої легенди, - такий собі модерний літературний прийом із XVI століття.

З урочистої нагоди завершення будівництва Ратуші було влаштоване всенародне свято, а найвищі гості мали отримати вишуканий почастунок - оленячу печеню. Але кухар виявився роззявою і не допильнував м'яса, яке зсунулося з рожна і впало у вогонь. Довелося терміново шукати заміну, тож зловили двох молоденьких козенят, що паслися неподалік. Козенята виявилися прудкішими за кухаря і втекли від ножа, вибігли на найвищий поверх будівлі і стали там буцатися ріжками. Натовп захоплено закричав, а старенька бабуся поскаржилася вартовому, що у неї вкрали її єдину власність - цих козенят. Козенят повернули бабусі, без головної страви учти обі­йшлися, а біля годинника Ратуші відтоді встановили механічних тваринок, які щодня нагадують мешканцям міста про легенду. Згідно ж з альтернативною версією перебігу подій, козенята звернули увагу натовпу на пожежу, якої ніхто не зауважив, і врятували таким чином місто.

Місто церков
і мисливців

Познань - одне з найстаріших і одне з найбільших поль­ських міст, колишня столиця Великопольського князівства, яка пишається пам'ятками старовинної архітектури і насамперед церквами (лише Вікіпедія подає 49 лінків на тему познанських давніх церков).

На автомобілях познанців часто можна побачити зображення польського герба, у яких замість білого орла - чорний, німецький, із підписом: "Я гордий тим, що народився у Сілезії". Тут пишаються походженням, містом і численними здобутками свого міста. Наприклад, тим, що на 1000 мешканців міста припадає близько 220 студентів - і це рекорд серед великих польсь­ких міст. Або тим, що Познань - єдине місто, яке згадується у польському державному гімні. Чи тим, що модель "Мерседеса" 1912 року називалася "Mercedes 10/20 HP Posen".

Ще одна добре знана у Познані легенда пов'язана з оленями. Згідно з нею, перші люди на цих землях з'явилися близько 8900-8000 років до н.е. І були то мисливці на оленів. Ця романтична версія мало схожа на типові історії, які супрово­джують заснування середньо­вічних міст і сповнені військових сутичок, боротьби за землю, владу, віру. Хоча кілька таких легенд розповідають і про заснування Познані.

Мої післяобідня і вечірня прогулянки центральними вуличками зовсім не надихають згадувати легенди, та і просто не надихають. Над ринком висить сіре похмуре небо, нездатне зосередитися і вибрати між дощем і мжичкою, заклопотаний натовп місцевих ближче до вечора розріджується багатомовним потоком туристів, яких тут, попри закінчення сезону, немало. І все це разом навіює якусь рутинність - зну­джені від туристів місцеві поспішають додому, знуджені від цілоденної прогулянки туристи шукають вільних місць у кнайпах, усе це передбачувано і зовсім не цікаво. Хіба що наз­ви кав'ярень, які поляки люблять пов'язувати з літературою. Кав'ярня "Гучна самотність", яка трапляється дорогою, нагадує мені не лише про роман Богуміла Грабала "Занадто гучна самотність", а й модну варшавську книгарню-кав'ярню "Ніжний варвар", також названу за романом знаменитого чеського письменника. Приємно дивує і відреставрований фасад знаменитого місцевого замку, збудованого на початку ХХ ст. для Вільгельма ІІ і перебудованого у фантасмагоричний спосіб для потреб Гітлера - наприклад, замкову каплицю тоді реорганізували у робочий кабінет фюрера. Тепер у замку містяться численні мистецькі галереї. Віднедавна фасад втратив брудно-сірий колір і отримав приємний відтінок пісковику.

Мистецтво
в поліетилені

Вранці у середмісті панує зовсім інший настрій - туристи відсипаються після нічних атракцій, місцеві порозходилися по офісах, а історичні куліси середньовічного міста (дата заснування - VII ст.) виглядають, ніби знімальний майданчик якогось історичного філь­му, який тимчасово спорожнів на час перекуру. На площі перед Колегіумом єзуїтів стоять напівогорнуті поліетиленом скульптури, трохи схожі на персонажів анімаційного фільму жахів. Це наслідки мистецької імпрези, організованої тут кілька тижнів тому: на площі ставили житловий вагончик, у якому по черзі замикали художників - когось на день, когось - на два. І за цей час потрібно було створити якийсь мистецький об'єкт. Ось вони - посталі з цієї трохи клаустрофобної ідеї об'єкти, тож не дивно, що викликають відповідний настрій.

Підходжу до знаменитої познанської Фари - одного з найбільших і найвідоміших барокових костелів Польщі. Чомусь звертаю увагу на назву вулиці, на якій він розташований. Гарна назва - вулиця Голубина. І знову, ясна річ, пригадується легенда. Мабуть, під час минулих відвідин міста, коли я була тут уперше, забагато наслухалася розповідей екскурсовода. Тепер пригадуються самі легенди.

Так от, легенда антисемітська і антифеміністична, походить із XIV ст. і розповідає, як група євреїв вирішила пересвідчитися, чи справді християни під час причастя споживають Тіло Христове. Для цього домовилися із жінкою (бо хто, як не жінки, краще надається до таких богохульних справ), яку за легендою звали Христина (дивно, що не Магдалина або Єва). Жінка мала непомітно витягти з рота облатку і передати її євреям. Чомусь мені запам'яталося, як екскурсовод двічі повторив, що все мало відбутися у п'ятницю, п'ятнадцятого. І мені досі дивно, що так точно збереглися відомості про день тижня і число - мабуть, для сценарію таки було важливо, щоб все відбулося саме у п'ятницю. Ідеальною була б п'ятниця тринадцятого, але тринадцяте того місяця випало на середу. Я уявила собі поважних мужів, які довго вагаються: що важливіше - число чи день тижня і чи варто взагалі наважуватися на таку сер­йозну справу, коли магія чисел підводить, чи не слід сприймати це, як пересторогу вищих сил. Але потім, після тривалих суперечок, таки наважуються поставити на день і виграють. Усе проходить успішно.

Коли жінка продала викрадену під час причастя облатку, євреї поклали її на столі в будинку навпроти і почали колоти ножами, аби випробувати на святість. І тут на них почала бризкати кров. Одна з краплин цієї крові зцілила від сліпоти стару єврейку, а вражені злочинці вирішили закопати вкрадений скарб. Але це їм не вдавалося, облатка раз за разом знову з'являлася на поверхні. Такими ж марними були і спроби втопити докази свого святотатства у криниці чи у болоті. Врешті реліквії побачив у небі над своїм стадом пастух, який зауважив, що тварини на пасовиську раптом починають вклякати. На цьому місті збудували дерев'яну каплицю, а потім фару, до якої польські королі приїздили перед кожною важливою битвою. Антисемітську таблицю, яка нагадувала вірним про злочин святотатства, було знято зі стіни костелу лише три роки тому.

Лех, Чех і Рус

Набагато оптимістичніша легенда, яка трохи нагадує історію про заснування Києва, розповідає про етимологію назви міста. Згідно з нею, саме тут три брати Лех, Чех і Рус, кожен зі своєю дружиною, розійшлися околицями і заснували поселення. Лех - в околицях тепе­рішньої Познані, Чех - трохи південніше, а Рус - східніше. Через кілька років Чех і Рус зібралися і вирішили відвідати Леха. Лех саме був на полюванні, коли йому принесли тривожну звістку про наближення ворожого війська. Він зібрав усіх, хто був на полюванні, і приготувався дати відсіч, але у момент, коли брати вже йшли одне на одного в атаку, хтось раптом крикнув: "Пізнай!" Так і стали називати місто.

На цій оптимістичній ноті завершимо екскурсію, бо для того, аби описати усі тутешні церкви, архітектурні пам'ятки і переповісти пов'язані з ними легенди, потрібно написати розлогий том. І, мабуть, не один.

Познань - Львів