Мабуть, не варто особливо наголошувати на тому, що затятий "газовий поєдинок" російського монополіста (читай - Кремля) з Києвом є одним з елементів сусідської антикризової стратегії. Йдеться, як на мене, вже не стільки про ідеологічну несумісність режимів Путіна і Ющенка, як про банальне бажання провідників РФ вижити чужим коштом.

Рік тому, у грудні 2007-го, група учених Інституту національної стратегії Росії під орудою професора Нікіти Крічевского попередила про згубні наслідки економічної політики нинішнього московського тандему. Зокрема, йшлося про пріоритетний розвиток галузей, здатних зростати лише завдяки зовнішній кон'юнктурі, тобто без концентрованих зусиль держави та еліт, насамперед - сировинного комплексу; про ставку на сировинний експорт як головну рушійну силу економіки. За даними газети "International Herald Tribune", доходи від нафти і газу становлять 60% російського бюджету. 80% газового імпорту Росії йде через Україну, і тепер Київ вимагає підвищення транзитної ставки.

Через свою природу і базову логіку організації, "путіноміці" (так автори висновку називають систему господарювання у сучасній Росії - Авт.) притаманні повна залежність економіки від зовнішніх чинників, зокрема: світових цін на енергоносії, передусім на сиру нафту; цін на продовольство, що імпортується у РФ.

Дехто з фахівців енергетичного ринку давно радив українським керівникам не квапитися з укладенням газового контракту на 2009-й, мовляв, це Москва зацікавлена у якомога швидшому підписанні таких документів, оскільки остерігається обвалу цін на сиру нафту, а отже, й блакитне паливо. Так, зрештою, й сталося. На контрактах  із завбачливою Європою вже встигло висохнути чорнило, а от з Києвом ледь не дійшло до рукопашної, оскільки українці цього разу виявилися непоступливими.

В обороні національного енергетичного інтересу нарешті дійшли порозуміння між собою Президент і прем'єр-міністр. Спільна заява Ющенка і Тимошенко напередодні нового року засвідчила, що Росія, яка зазвичай послуговувалася принципом "розділяй і владарюй", не може цього разу розраховувати на колаборацію в українському таборі. Можливо, кожен з підписантів заяви й переслідував якісь власні, далекоглядні інтереси, але важливо, що консолідована позиція була, як ніколи, вчасною.

Отже, маємо ще одне підтвердження висновків російського Інституту національної стратегії: "нафтогазова держава" не може знайти собі стратегічних політико-економічних союзників, нинішні європейські споживачі зацікавлені не стільки альянсом з Росією, скільки кооперацією між собою з метою поступового зменшення ролі РФ у постачанні енергоносіїв на зовнішні ринки.