Можливо, це зраджує якусь мою язичницьку чи середньовічну сут­ність, але для мене квінтесенцією Різдва завжди був вертеп. Тобто найбільш карнавальна, найбільш грайлива і трохи розбишацька частина ритуалу. Відтворювання містерії у її земних, часом аж надто земних декораціях.

У дев'яностих вертепи були неодмінним атрибутом різдвяних галицьких міст. Тепер це вже не так. Довкола вертепу ніби розпікалося повітря, повнилося дзвоном і різними звучаннями, чужими сірому міському краєвидові, але близькими театрові і якимось стародавнім, забутим святам. Під час яких правдива святість опиняється на відстані простягнутої руки і є теплою, як хліб або вовна домашніх тварин, а лиходійство постає тимчасовим, але гідним кари дивацтвом.

Мені здається, що страх у людини викликає лише одна річ - тотальність. Тотальність простору і часу, тобто нескінченність і незворотність. Тотальність влади, тотальність смерті як одного з різновидів влади. Навіть тотальність смислу, коли кожна річ означає якусь іншу, і ніщо не може вискочити з цього виснажливого колеса означування. Так-от, вертеп - як і будь-який карнавал - тимчасово скасовує тотальність, тим самим позбавляючи нас страху. Бо навіть зло тут - схематичне й відносне, як Ірод, який тремтить перед Смертю, ніби осиковий лист, і намагається її підкупити, чи сама Смерть, яка меркантильно торгується з Чортом за Іродову душу. Вертеп - це розіграний сон, де з нескінченністю можна порозумітися людською мовою, де Ірод, вже стятий косою, встає, щоб разом з усіма заспівати фінальну коляду, де ніколи немає остаточної події, глухого місця буття.

У ті зараз уже досить далекі часи розквіту вертепів мені часто перепадала роль Жида. Я, як міг, уникав її, і то не з міркувань політкоректності, про яку тоді ще мав досить туманне уявлення, а через її особливу склад­ність, що полягала у великій долі імпровізації. Як партія джазового соліста, вона завжди була прописана лише частково, а все решта домислювалося і догравалося залежно від ситуації і в міру кмітливості, дотепності та балакучості актора. Завжди існувала небезпека якось невдало пожартувати і підпсувати забаву. Жид втілює сміх і мудрість гри, йому дозволено дрібні крадіжки, за які він щедро віддячує парадоксами і оповідками. Він - продавець повітря. Але є ще одна, важливіша річ, яку я тоді заледве чи усвідомлював: зачіпаючись із Іродом, а по його смерті переймаючи корону, Жид, як придворний блазень, розхитує маєстат влади. Тупої, агресивної, замкненої на собі влади, котра є найнуднішим і найнебезпечнішим утіленням тотальності. Нашої, земної тотальності.

Я не уявляю собі подібної великодньої вистави. Великдень - занадто поважне свято, щоб можливим було його карнавальне втілення. Господь, переживши муки, полишає свою людську подобу, радість змішується з почуттям хоч і відкупленої, але не покутуваної провини, у чуді воскресіння тотальність являється у всьому своєму холодному і неосяжному блискові - який вже там карнавал. Інша річ - Різдво, коли найважливіші речі світу з народженням чудесної Дитини раптом набувають людського виміру. Так, ніби таємні і тривожні слова якоїсь незрозумілої мови несподівано відкриваються нам як дитяча колискова, котру ми просто встигли забути, роблячись дорослими.