"Якщо є в Росії особливий шлях, роздуми про який так часто доводилося і доводиться чути, то шукати його варто десь у центрі Москви. Між проспектами Сахарова й Андропова. А там такі корки..." - фраза відомого публіциста Владіміра Бабуріна дуже пасує до однієї події, про яку не надто говорили в медіа. Йдеться про міжнародну конференцію "Історія сталінізму: підсумки і проблеми вивчення".

Поважне зібрання відбулося у Москві, десь "між проспектами Сахарова й Андропова". Актуальність теми не викликає жодних сумнівів, особливо після посиленої уваги російського загалу до подій півсторічної давності і до постаті вождя народів. Я навіть не про номінування Іосіфа Джугашвілі в конкурсі "Ім'я Росії" і, без сумніву, високий рейтинговий успіх. Смію передбачити, що ці настрої лише міцнітимуть у контексті загальних економічних та побутових негараздів.

Йдеться про значно глибші процеси, характерні для нашого північного сусіда - про стилістику влади, успадковану від Сталіна і визнану тепер "ефективним менеджментом", придатним для початку ХХІ століття.

Волання про "сильну руку" час од часу притаманне й іншим спільнотам, однак там вони викликають щонайменше алюзію з кривавими практиками сталінізму, з упослідженням цілих суспільних верств, з тоталітарною зверхністю до потреб особистості-гвинтика. Можемо говорити про "синдром де Голля", зрештою, про генералів Франко чи Аугусто Піночета, але, погодьтеся, це цілком не співмірні речі. Як і заходи американської адміністрації одразу ж після 9/11, зокрема, так званий закон про патріотизм, - витончені знавці та адепти демократичних практик поквапилися визнати його драконівським. Але направду є ситуації, вихід з яких лежить через "закручування гайок".

Що ж до "повзучого сталінізму" - а саме так характеризують стилістику нинішнього російського режиму тамтешні політологи - мусимо визнати його закономірною корекцією курсу пізнього Єльцина, не здатного правити країною інакше, ніж через приціл танкової гармати. Російська влада прагне цивілізованих шат, але тільки для того, щоб приховати за ними справжнє обличчя "суверенної демократії". Раз у раз її "прориває", і тоді світ стає онімілим свідком чеченської бойні чи грузинської авантюри, убивств політиків і журналістів, нахабної "газової політики".  Відтак, прийшовши до тями, рафіновані демократи Заходу раптом згадують, що Росія (з її-то минулим!) абсолютно не змінилася, що мільярди доларів, убухані в її окультурення і просвітництво, - гроші на вітер, точніше, в офшори тамтешніх олігархів.

А від Москви, гадаю, не варто вимагати чогось надприродного - усього-на-всього сказати правду, визнати її такою, як є, бо минуле не зміниш... Але якраз це і є каменем, об який вже не раз спіткнулася російська влада.