Коли мені зателефонував знайомий і сказав, що є можливість передати дещо до України, я відразу відклав усі справи. За роки, що живу за кордоном, передав уже стільки пакетів, валіз, пакетиків, конвертів. Цього разу чувся вдячним ще й за те, що то була нагода "з машиною", бо не мало би виникнути почуття провини, коли традиційно принесу на вокзал більше, ніж сподівається мій кур'єр.

У мене давно виробився алгоритм складання такого пакунка відповідно до смаків своєї родини і друзів. Особливої віртуозності вимагає узгодження асортименту з моїм гаманцем. У ментальному "навігаторі" вмить вимальовується карта зі списком речей і маршрутом: пунктир крамниць зі знижками, кілька плиток хорошого шоколаду, кілька пакетиків різних чаїв, палка доброї салямі, спеції, креми для жінок, зубні пасти для дітей. Останні можна було би вже не передавати, але я роблю це машинально, ще з 90-х, коли пасту, зубні щітки справді годі було купити. Вибираю найкращі, яких у нас досі немає. Взимку кілька пар теплих шкарпеток або капці на хутрі, фланелеві сорочки, спідня білизна.

З кожним роком передавати стає все важче. Ні, не через митницю, вона, зайнята поважнішими справами, тепер поблажливо ставиться до пасажирів. З кожним роком товарів в Україні щораз більше, й вишукувати потрібні й цікаві речі стає важче. Ці пошуки найкращого за найменші гроші шалено виснажують, змушують днями тинятися крамницями: шоколад ручної роботи "Цоттер" по 2,97 євро за плитку з екзотичними начинками на зразок голландського сиру і горіхів, гарбузова олія, яку в нас чомусь продають в аптеках, чаї. Здебільшого заспокійливі, на яких намальоване освітлене місячним сяйвом ліжечко з м'якою подушкою.

А ще я подумав, якщо зібрати всі ці пакети, які зараз з Італії, Португалії, Іспанії, Німеччини, Америки-Канади йдуть в Україну, то можна скласти гори почуттів. Іноді передачі закінчуються трагедіями, які стаються зовсім близько. Так, улітку під Ґрацом розбився мікроавтобус, загинуло кілька людей, в тому числі і водій. Моя сестра з сином їхали у наступному, він вчасно загальмував, вона розповідала, як автобаном розліталися пакети з попереднього, які хтось, як і я, готував для своїх близьких. Згодом ці фото обійшли австрійські газети. Я тоді дивився на картаті сумки, на бусик "Фольксваґен" з двоколірним номером UA, і мимоволі наверталися сльози. А ще вона розповідала дивовижну річ, що водій у причепі віз комусь важку плиту іта­лійського мармуру на пам'ятник, і можливо, що то вона надала автобусові такої фатальної інерції.

Цього разу складати пакуночок було особливо важко. По-перше, надходив Миколай, і я накупив рукавичок, цукерок для дітей в родині. А по-друге, через відсутність обмежень я геть не міг стриматися. Я пхав у велику картонну коробку з-під бананів усе, що траплялося під руку: консерви з тунцем, вино, яєчний лікер, серветки, оливкову олію, теплий светр для мами, футбольний м'ячик для братика (якраз для шкільних коридорів), кольорові свічки, листівки, печиво і - ледь не забув - добру каву. Зупинитися було просто неможливо, я приліг на хвилю, аби отямитися, бо зрозуміло, що мені хочеться покласти значно більше, ніж дозволяє навіть містка коробка з-під бананів. І тут я збагнув одну важливу річ. Най­краще волів би передати увесь цей світ з його стабільністю, розміреністю, з доглянутими і більш-менш задоволеними, упевненими людьми, з увічливими установами і, головне, - лікарнями. Напоїти їх тим іншим життям. Так важко знести, що насправді передати цього ніколи не зможу, а залишаються хіба ці дрібнички й оповідання.

Відень