Майже різдвяна історія

Не можна жити ілюзіями, якщо не вмієш їх берегти. Тут потрібно визначитися відразу - або пильнуєш кожну зі своїх ілюзій, як зі­ницю ока, або позбуваєшся їх нещадно і бажано усіх відразу. Будь-яка половинчастість і нерішучість у цьому питанні суворо карається. Нещодавно я пересвідчилася у цьому вчергове і, як водиться, на власному дос­віді.

Чомусь була переконана, що українська пошта належить до нечисленних структур, які, починаючи з певного часу, почали працювати якщо не зовсім нормально, то хоча б значно краще, ніж колись. Принаймні мій власний досвід кількох останніх років свідчить про те, що усі пересилання в межах країни і з-за кордону до мене рано чи пізно доходили. Не рахуючи дрібних винятків. Як, наприклад, лист від мого польського видавця, який чомусь повернувся до Польщі розірваним. Або авторський примірник і гонорар від білоруського журналу "Мировая литература", в якому мене переклали досі не знаю, якою мовою. Хотілося б, щоб білоруською, але хто його знає. Та я собі ви­рішила, що треба зарахувати ці винятки до тих, які лише підтверджують правило, тим більше, що Білорусь якнайбільше надається на роль країни, що вміє створювати винятки з будь-чого.

У такому чи приблизно такому наївному псевдофілософському настрої я і вирушила нещодавно на пошту з метою відправити стосик ксерокопій і кілька книг до однієї закордонної фундації.

- Що там у вас? - недовірливо поцікавилася жіночка на пошті, зиркнувши на мої папери.

- Документи, - відповіла я. - Порадьте, як їх краще запакувати. Конверт, мабуть, порветься.

- Які ще документи? - не втрачала підозри жіночка за поштовим віконечком.

- Ну, книги, ксерокопії, анкета, - відповіла я, все ще настроєна з попередньою доброзичливістю.

- Значить так, - взялася за папери моя співрозмовниця, відірвавшись нарешті від штампування якихось бланків, чим займалася під час нашої розмови. Саме на це нудне заняття я вирішила списати її підозріливість і непривітність. - Ці папери підуть листом, а ці - пакетом.

І вона безапеляційно відділила книги від ксерокопій.

- Зачекайте, як це листом і пакетом? Окремо? - здивувалася я.

- Так, окремо, - суворо підтвердила жіночка.

- Ні, окремо не можна. Я мушу відправити все це в одному пакунку. Листом чи пакетом, не має значення, але рекомендованим і з підтвердженням, - захвилювалася я.

- Так не вийде, - відрізала мені жіночка.

- Чому? - не розуміла я.

- Тому що це - лист, а це - пакет, як ви не розумієте? - в її голосі, який уже був більше схожий на крик, все збільшувалося роздратування.

- Але до чого тут це? - справді не розуміла я. - Мені потрібно відправити ці документи разом. По-іншому це не має сенсу.

- Жіночко, - крикнула мені поштарка. - Я ж вам пояснила: це - лист, а це - пакет. По-іншому за кордон ми не відправляємо. ЗАБОРОНЕНО! (це слово вона прокричала майже загрозливо) Ви що не розумієте - повернеться - і пропадуть ваші гроші! Ще й мене оштрафують!

- Але надсилати окремо немає сенсу, - розгубилася я.

- Тоді йдіть додому і не морочте голову, - враз заспокоїлася поштарка. Такий варіант їй явно подобався найбільше.

- Зачекайте, - вирішила я спробувати знайти компроміс, бо відправити папери мені було таки важливо. - А крім пакетів і листів, існують у вас ще якісь форми пересилання поштової кореспонденції?

- Існують, - сказала жіночка. - Посилки. Це до п'яти кілограмів.

- Чудово, - по-дитячому зраділа я. - Це якраз те, що треба. Давайте надішлемо як посилку.

- Неможливо, - на обличчі поштарки з'явився уже знайомий мені затятий вираз. - Я ж вам пояснила - це не посилка, це - лист і пакет.

- Чому? - я почала поволі впадати у розпач. Ситуація нагадувала мені комп'ютер, який безнадійно завис, а вимкнення його з розетки призведе до втрати усіх незаписаних даних.

- Ви що не розумієте, що таке посилка? - жіночка подивилася на мене, як на неповносправну.

- Ні, не розумію, поясніть, будь ласка, - я і справді розуміла дедалі менше.

- Посилка - це коли фрукти там, шоколад. А у вас що?

Я уявила собі, як докладаю до документів для поважної фундації трохи фруктів і шоколаду, дорогою шоколад топиться, фрукти псуються, ксерокопії з книгами починають підозріло пахнути, запах зацікавлює мишей. І в цей момент "посилку", дивуючись поважним розмірам картонного пуделка, відкриває секретарка котрогось там відділу поважної фундації. Далі я вирішила не уявляти.

- Добре, а що б ви порадили мені у такій ситуації? Чи можливо все ж таки відправити за кордон книги і ксерокопії так, щоб без шоколаду? - запитала я без надії в голосі, готова почути вже знайоме про пакет, лист і те, щоб іти нарешті додому.

- Слухайте, жіночко, а ви поїдьте там, біля "Десятки", є "Росан-довіра", вони все беруть, - не витримала поштарка з сусіднього віконечка. Мабуть, її вже теж дістала наша розмова, і вона ви­рішила позбутися мене нарешті.

Я розпитала, куди саме їхати, і поїхала.

Потрібна мені фірма знаходилася посеред гуртових складів. Мене кілька разів зупиняли охоронці і детально розпитували, куди і навіщо я бреду по їхньому болоту. Нарешті знайшла потрібні двері, на яких прочитала, що протягом най­ближчих півгодини триватиме обідня перерва. Вкотре пораділа за безсмертні атавізми радянського сервісу, коли навіть приватні фірми, до яких протягом дня заходить добре якщо десяток клієнтів, вважають за необхідне посеред дня зачинятися на годину, клієнти ж бо мають час, нікуди не втечуть.

Я пішла на каву в поближній супермаркет і повернулася через півгодини. У кімнатці вже пакувала свою посилку для дітей у Канаді якась бабуся, вона саме загортала цукерки і фрукти так, щоб не позамазувати все інше.

На щастя, тут шоколад виявився необов'язковим елементом, і за доволі кругленьку суму  мого "пакет-листа" обіцяли довезти за вказаною адресою. Щоправда, тривати це має понад два тижні, як для внутрішньо­європейських відстаней - доволі рекордний час. Я уже почала заспокоюватися за долю свого послання і заповнила бланк, аж тут виявилося, що однієї адреси замало, потрібен ще телефон.

- Навіщо телефон? - здивувалася я.

- Як це навіщо? - не менше за мене здивувався хлопчина за віконечком. - Ви ж надсилаєте конкретній людині, родичці там чи що. Вона має передзвонити вам і підтвердити отримання.

- А ви хіба не підтвер­джуєте доставки? - знову виявила свою безпросвітну наївність я.

- Ні, ми тільки довозимо це через кордон і віддаємо місцевій кур'єрській службі.

- Ну добре. Але мені потрібно відправити документи в організацію, а не конкретній людині. Припустимо, я вкажу вам зараз телефон і прізвище, а потім цієї людини не виявиться на місці - захворіє, піде у відпустку. Що тоді?

- Тоді пакет повернеться і залишиться на складі центрального офісу кур'єрської служби, якій ми це відправляємо, - відповіли мені.

- А назад такі пакети хіба не повертають? А якщо там цінні документи?

- Не повертають. Ви ж оплачуєте тільки дорогу в один бік. Назад ніхто возити не буде. Якщо людина, якій ви хочете щось надіслати, не візьме вашого подарунка, це означає, що у вас із нею погані стосунки. Самі собі винні.

Я стиснула в кулаку чек і пішла додому, подумки складаючи листа, в якому збиралася пояснити незна­йомій мені секретарці фундації все про шоколад, фрукти, пакети, листи і втрачені ілюзії. Та ще й так, щоб, не дай Боже, не зіпсувати з нею стосунки. На моє щастя, секретарка мала слов'янське прізвище і виявилася зна­йомою моєї доброї знайомої, і навіть із нею ми колись коротко познайомилися, про що обидві вже встигли забути. Але після мого листа вона пригадала мене, а я її, і тепер я сподіваюся, що мої ксерокопії все ж не загубляться. Зрештою, якби вчасно згадала про наше знайомство, то і шоколаду напередодні Різдва можна було б надіслати. Головне - правильно запакувати.