Коли Президент виходить на телеекрани і упродовж чотирьох з половиною годин викладає свої переконання, мені хочеться сказати йому словами Єжи Лєца: "Не пиши кредо на паркані". Направду, криза змусила нас вірити не словам, якими б філігранними вони не були, а реаліям, - коли жахливим, коли загрозливим, а коли й карикатурним.

Насправді "всесвітній гаплик" не змінив нічого кардинального у повсякденні пересічного громадянина. Дехто вліз, правда, у кредити, повертати які нині доведеться, відкашлюючи кров'ю. Але, за великим рахунком, принцип "все і негайно", яким зде­більшого послуговувалися люди, влаштовуючи собі побутовий рай на кошт позичок, - та ж лотерея, оскільки наш непередбачуваний світ не може гарантувати нікому стабільного нинішнього прибутку. Тобто, - варто реально оцінювати свої можливості й не ви­пробовувати долю.

Хтось із аналітиків, якими тепер рясніє інтернет, вважає, що криза вкотре переконала всіх в утопічності соціалізму. Те, що принцип соціальної справедливості може перетворити пісок на дефіцит в Сахарі, підтвердилося в Штатах - оплоті ринкової економіки, де спокусилися ідеєю дати житло кожному бомжеві й лінюху. Що з того вийшло, - за фатаморганні державні експерименти розраховуються тепер не ощасливлені люмпени, а справні платники податків, з кишень яких уряд витягнув не тільки милостиню для "спраглих", але й трильйонні транші для порятунку збанкрутілих фінансових установ.

Моя дрібка оптимізму в контексті тотальної зневіри і невідомості полягає у тому, щоб ствердити либонь парадоксальне: жодна криза не здатна забрати у людини її найлюдськішу рису - потребу мріяти і втілювати свої мрії у життя. "Так все не буде", - кажуть з цього приводу галичани, а Гарі Гаррісон, американський фантаст, написав пророчі слова: "У світі існує рятівний механізм саморегуляції - погані часи не можуть тривати довго".

Нам варто втримати цю здатність якомога довше, аби відтак згодом, щойно з'явиться найменша нагода для самореалізації, взятися за справу. Я переконаний, що тоді все у нас виходитиме якнайкраще і що результат дуже хутко компенсує нам терпіння під час "окаянних днів".

Ба більше, навчені гірким досвідом виживання, ми навряд чи повіримо ще раз пустопорожнім політикам і епатажним проектам. Тобто станемо сильнішими і вправнішими, самодостатнішими у власному виборі. Ми будемо цінувати те, що маємо, не тому, що хтось його нам дав, а тому, що воно набуте власними руками, розумом та енергією. І тоді Президентові не доведеться провадити свої психотерапевтичні сеанси, його потуги видаватимуться банально-смішними, а те, що він пропонує, - грою слів. Не більше...