- Знаєш, я завжди так любила літати австрійськими авіа­лініями, бо там давали свіжі підігріті булочки і салат із тунцем, а до нього кілька дрессинґів на вибір. А от тепер це вже не так, - це було чомусь перше, що спало мені на думку в розмові зі знайомим про мої віденські враження.

- А що тепер змінилося? Дають тільки один дрессинґ до салату? - іронізував знайомий і мав рацію. Дріб'язкове якесь виявилося перше враження. Тим більше, що австрійські
авіалінії поважати ніколи не перестану. Вже хоча б за те, що вони єдині з тих, якими я літала за кордон, оголошують зліт і посадку не лише англійською і німецькою, а й українською.

І ось ми у Відні. Я ще жодного разу не блукала вуличками середмістя, а вже відчуваю, що ніякого шоку від першої зустрічі з містом не буде. Такий шок можна пережити, тільки якщо зовсім нічого не знаєш про місто, не сподіваєшся на жодні неспо­діванки, а воно тебе таки чимось вражає - позитивно чи навпаки.

З великими містами, до яких мрієш поїхати все життя, так не буває. Їх вже уявляєш собі - з фільмів, книг, мрій, а потім по одному відмовляєшся від попередніх вражень. Адже у житті все переважно виглядає зовсім по-іншому. Та цей процес значно спо­кійніший, більше інтелектуальний, ніж емоційний, якийсь майже виважений, можна сказати, процес.

Відень несецесійний

Писати про Відень сецесійний - справа невдячна та й непотрібна. Таке писання варто було б заборонити, принаймні на рівні перших, напівперетравлених вражень. Сецесійний Відень потрібно роздивлятися - зблизька, здалеку або, якщо немає іншої можливості, то хоча б зі світлин чи напівстертих репродукцій давніх туристичних путівників. До речі, саме такий, "Маленький путівник Віднем і околицями", виданий у 1901 році в Берліні, подарував мені незнайомий віденський шанувальник української літератури, інженер-залізничник Альфред Кляйн-Візенберґ. Тепер згадуватиму про нього щоразу, коли витягатиму з полиці цю книгу, щоб вибірково прочитати з неї щось дивне, наприклад, про Рінґштрассе, яка "повністю оточує середмістя, близько 1 Ѕ години", а потім думатиму, що б могла означати така одиниця виміру у 1901 році - тривалість пішої (кінної) прогулянки, поїздки трамваєм чи яким-небудь ролс-ройсом? Можливо, саме на ролс-ройсі було прийнято оглядати тоді ще новозбудовані приміщення імператорського палацу.

Так от, сецесійний Відень - штука не дуже вербальна і невдячна для опису, як і майже все гарне. Але медитативне блукання вуличками і розглядання численних вишуканих архітектурних дрібниць надто монотонне, його не витримуєш довго. Вуличка, ще вуличка, світ­лина, ще світлина, а потім - несподіваний вазонок на ідеально чистому балконі будинку, фронтон якого не зіпсутий жодним металопластиковим вікном, жодним дашком із червоної пластмаси. Запам'ятаються саме такі, незначні на перший погляд, деталі.

Несецесійний Відень починається відразу ж навпроти будинку Сецесії, того самого виставкового центру, лише на три роки старшого за мій путівник, у якому відбувалися перші виставки послідовників Ґустава Клімта, художників, уявлення яких про мистецтво суперечило тодішньому офіційному курсові академії мистецтв і виставки чиїх творів тепер збирають у всьому світі найбільші натовпи шанувальників.

Химерно продірявлений золотий купол на цьому будинку видно з Нашмаркту - не менш химерного ринку в самому центрі міста. Тут продають усе, на деяких буд­ках так і написано: "Місце для торгівлі, а хто не торгує, сам собі винен". Іранське срібло перемішане на таці з польським бурштином, а продає все це елегантна віденка, у якої також можна приміряти зворушливі хутряні кожушки з лисиці і шапки, модні у нас у радянські часи. Навпроти - картини, автор (-ка) яких, мабуть, сильно захоплюється творчістю Фріди. Колекція посуду, ніби живцем перенесена з серванту моїх батьків часів ранніх 80-х, я ще пригадую, як нудно було протирати всі ці дрібні келишки і порцелянові тарілки зі золотистою смужкою під час генеральних прибирань двічі на рік - перед Пасхою і Різдвом, тодішнім сленгом - перед травневими і новорічними святами. Деякі продавці намагаються не відставати від свого товару і дбають про максимально екзотичний зовніш­ній вигляд. Один із них - дуже енергійний і дуже схожий на старенького Міккі Рурка. А може, це і є сам Рурк, якому тільки в такий закамуф­льований спосіб вдається пожити справжнім, негламурним життям? Принаймні я б на його місці так і робила - приїздила до Відня і продавала старий непотріб на Нашмаркті, затято торгуючись за кожен цент і тішачись потай підозрілим поглядам перехожих, які постійно шепочуть одне одному:

- Дивися, який схожий, буває ж таке.

Звичайно ж, кав'ярні

Після шопінгу потрібно відновити сили. Можна зробити це відразу ж на Нашмаркті, де не бракує ні забігайлівок з пивом, вином, ковбасками і шницлем по-віденськи, ні більш вишуканих кнайп, перед входом до яких викладено на льоді свіжу рибу і сект. Віденці переважно так і роблять. Але не всі, деякі, ніби туристи, ідуть до середмістя.

- Це непогана кав'ярня, сюди тепер рідко ходять віденці, бо думають, що багато туристів, а туристи вже також майже не з'являються, бо вважається, що тут надто туристично, - розповідає наш віденський провідник Еріх Кляйн, підводячи до культової колись кнайпи "Hawelka", яку її господар Леопольд Гавелька провадить із 1939 року, переобладнавши з бару, що був там із року 1906, тобто загалом кнайпа у цьому приміщенні міститься уже 102 роки, не рахуючи короткої у такому контексті шестирічної перерви на Другу світову війну, яку господар відбув у лавах Вермахту. У 50-х роках тут зустрічалася віденська богема - Гайміто фон Додерер, Ганс Вайґель, Гільде Шпіль та інші, а у 60-х ця кав'ярня стала для них найважливішим місцем зустрічі, картини деяких тодішніх завсідників досі висять на стінах. Гайміто фон Додерер писав у 1960-му про цю кнайпу: "Про неї знають уже у Лондоні і Парижі, заходять навіть голландці. Якщо запитаєте - чому, то останнім часом в основному через те, що пан Гавелька не робить ремонту". Кажуть, у часи розквіту завсідники кнайпи любили екстравагантні жарти, наприклад, хтось приходив до кнайпи зовсім голий, а решта посвячених спо­кійно сиділи за своїми столиками і робили вигляд, ніби нічого особливого не відбувається.

Віденські кав'ярні мають багато традицій - одною з них, яка зберігається уже тільки у найбільш давніх, є присутність господаря, який особисто вітає гостей при вході. Леопольд Гавелька іноді робить це і досі, хоча вже передав справи онукові Амі­ру Гавельці. Саме Амір ви­пікає тепер і знамениті "бухтельн" - теплі пампушки з варенням і цукровою пудрою, дуже схожі пекла колись і моя бабця, тільки вона не дозволяла мені їсти їх гарячими, а тут навпаки, прийнято подавати тісто теплим. Йозефіна Гавелька, дружина Леопольда, протягом 66 років пекла "бухтельн" власноручно, аж поки не померла три роки тому, у вівторок, це був її єдиний вихідний у тижні.

У домобільні часи завсідникам віденських кав'ярень часом навіть можна було подзвонити до улюбленої кнайпи і покликати до телефону. Мартін Поллак, відомий австрійський журналіст, перекладач і письменник, розповідає, що колись також щодня пив каву і читав газети в одній із найстаріших кав'ярень, де ним опікувалася поважного віку кельнерка. Опікувалася дуже старанно, щойно він з'являвся, як вона миттю бігла в зал і вихоплювала просто з рук інших відвідувачів газети, які "ще не прочитав пан доктор Поллак". А коли до нього під час читання телефонували з редакції журналу "Der Spiegel", у якому він тоді працював, кельнерка, яку не могли зворушити жодні авторитети і бренди, суворо відповідала:

- Пан доктор зайнятий, ми вам передзвонимо.

У редакції її так і називали жартома "пані Ми вам передзвонимо". Кельнерка тримала коней і не хотіла годувати їх яблуками з супермаркету, бо боялася, що яблука кроплені. Мартін Поллак кілька років поспіль привозив їй яблука з власного саду, але про це не знали інші відвідувачі кав'­ярні, які, мабуть, ненавиділи його у момент, коли з їхніх рук видирали газету.

І наостанок - одна з небагатьох спільних рис, які мені вдалося виявити у деяких віденських і майже всіх львівських кав'ярнях - це самовпевнене, щоб не сказати більше, пово­дження обслуги. Але якщо відвідувачі львівських кнайп на це нарікають, то віденці вважають саме такий стиль спілкування надзвичайно привабливим. Можливо, причина саме у кількості кнайп, в яких вам можуть нахамити, можливо, в чомусь іншому. Але, кажуть, у Відні існують легендарні кнайпи, де вам можуть сказати:

- О ні, вас ми обслуговувати точно не будемо.

І навіть якщо у цій кнайпі буде несмачно і дорого, люди будуть щовечора ходити туди. 

Але найприємніше у віден­ських кав'ярнях, зрозуміло, не це, а повна від­сутність музики - сюди можна просто прийти і спокійно поговорити, не перекрикуючи звуки з динаміків. Уявляєте?

Відень - Львів