Чому жодна з гучних, на перший погляд, подій не знаходить такого розголосу, як, до прикладу, намір української влади вшанувати мільйони загиблих в часи Голодомору або ж ще недавно - присвоєння Героя України генерал-хорунжому Романові Шухевичу? Чи це просто так видається нам, в Україні, чи, направду, світові нічим більш захоплюватися чи обурюватися, лише нашими внутрішніми справами?

Якщо питання - у першому вимірі, то справи кепські. Українці потрапили у замкнене інформаційне поле, вони пережовують інтерпретації вітчизняних медій, і навіть світовий розголос про наше буття подається вже препарованим київськими чи містечковими редакторами. Але уважати так немає чи майже немає підстав, оскільки навіть після вимкнення російських телеканалів у пересічного громадянина залишилося ще чимало джерел інформації з-поза меж України.

Але направду, мабуть, відповідь слід шукати у другому варіанті постановки питання. Усі больові точки української історії, що зринули із забуття, є незвичними для сучасного матеріалізованого світу, суспільства споживачів і циніків. Вони повертають спільноту до пронизливо людських за своєю суттю категорій добра і зла, моралі і ницості, до високих злетів духу і незмірних за глибиною розпачу маленьких трагедій. Це вам не гламурна картинка голлівудського фільму про Другу світову, це - відкрита рана, сльози над якою не потребують гліцерину в очах акторів. Це, якщо бажаєте, вимір дистанції, що пролягла поміж нами і довкіллям, враженим глобалізацією. Це - наш хутір, з якого ми не вибралися досі, це - свята наївність аборигенів, яка вражала своєю безпосередністю "цивілізованих" колонізаторів.

Інші народи вже давно "народили" своїх героїв, ми ж лише починаємо "презентувати" своїх, справжніх. Інші у незапам'ятні часи перемололи в свідомості жахи середньовіччя, залишивши нащадкам відкореговані легенди. Наша "чума" поруч - якихось 75 літ тому, і переказів про неї катма, оскільки майже всі дотеперішні оповідачі завершували зазвичай Сибіром. А народження нових героїв та нових легенд завжди непокоїть комфортне і спокійне життя інших, забирає у декого сон, у декого - надії на спокійну старість, у декого - вироблений упродовж літ імідж пристойності. Тому й реагують на українську воскреслу пам'ять не завжди доброзичливо й адекватно. Тому й намагаються кпити з неї, забуваючи, що той, хто насміхається над минулим, - або ідіот, або викінчений негідник.

І хай Ющенко - невправний державний менеджер. Перетнувши межу неповернення до забуття історії народу, змусивши світ прислухатися до Києва, він може піти. Цього більш ніж достатньо, аби залишитися в тій минувшині назавжди.