Суперечки, які точаться в українській глибинці (тобто в середовищах хай навіть партій­них, але позбавлених права ухвалювати рішення), завжди викликали у мене саркастичну посмішку. Сидять отак в кав'ярні кілька цілком пристойних, вихованих та освічених осіб і дискутують довкола шляхів розвитку країни. Хтось симпатизує владі, оскільки саме його партія спромоглася дістатися керівних посад, хтось - опозиції, позаяк має нещастя нині належати до вчорашньої структури, посунутої з олімпу внаслідок недавніх виборів. Вони й направду не сваряться, однак сторонньому спостерігачеві може видатися, що зустрілися непримиренні антагоністи.

Однак для цього випадку найліпше пасує висновок П'єра Манана з його "Інтелектуальної історії лібералізму": "Суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить".

Нашим персонажам влада не належить, отже, вони цілком можуть вважатися рівними. Може, звичайно, один з них має кума в місцевій адміністрації, а інший - однокурсника у столичному міністерстві. Але реально впливати на тих, хто нині править, вони не можуть, позбавлені, як кажуть, "важелів". Тож можуть спокійно пити свою каву, розмір­ковуючи про преференції цьогорічної погоди.

Без сумніву, є поодинокі випадки, коли позірно дистанційований від влади громадянин насправді має можливості формувати владні рішення. Ці можливості зазвичай втілені у грошах та зв'язках, і назагал їх називають лобізмом. Утім, в Україні, яка недалеко втекла від своєї північної сусідки у сенсі налагодження суспільних комунікацій і тому заслуговує на влучну характеристику Якова Кротова "країна переплутаних вивісок", - отож в Україні цей лобізм переважно примітивізується до кримінального діяння - корупції. Через це й вислів "рівність тих, кому влада не належить" втрачає свою однозначність, спотворюючи демократичний імідж і влади, і суспільства.

Що ж, "свобода - це право на нерівність" (Ніколай Бердяєв), однак суть демократії полягає не в тотальній "однаковості" усіх, а в рівній відповідальності перед законом. Я не кажу тут про наслідки, до яких може спричинити ця відповідальність, я наразі торкаюся питання можливості карного, цивільного чи адміністративного переслідування порушника правил. Якщо в країнах розвинутої демократії ця можливість реальна, вона є повсякденною практикою, то в Україні навіть публічно озвучені звинувачення ще не означають, що оскаржений суб'єкт обов'язково постане перед слідчим. Радше, увімкне випробуваний механізм корупції, аби позбавити себе неприємностей.

Нерівність безвладних - мабуть, вона й рятує прогнилу систему від руїни, оскільки її потенційні руйнівники ніколи не дійдуть згоди поміж собою.