Нині українська столиця переймається тарифними проб­лемами, переймається іноді так, що чутно на всю державу. Трапилося побувати на Хрещатику акурат тоді, коли там палили автомобільні шини, протестуючи проти "двох гривень" за метро. І проблема навіть не у специфічності, як на вітчизняні стандарти, таких акцій, бо їдкий дим від паленої гуми доймає навіть найбайдужіших перехожих, проблема - не у десяткові арештантів. Чи не вперше маємо справу з братією, яка відверто і недвозначно скандує: "Убий буржуя!"

Досі ми стежили за різного роду радикалами дещо зверхньо і навіть схвально. Неординарність, навіть екстравагантність їхніх вчинків додавала елемент екстриму до нашого флегматичного споглядання владних борсань. Але коли цього екстриму - справжнього, а не вигаданого кріейторами маргіналів - підкинула ще й криза, коли перед конкретним обивателем цілком непристойно забовваніла перспектива безро­біття, злиднів, коли у свідомості того ж таки "маленького українця" зринули спогади про катастрофу 90-х, - саме тепер ми почули знайоме до болю: "Убий буржуя!"

Цікаво, що публіка, яка вигукує ці гасла, чимось схожа на ту, котра ворохобила Україну з Майдану. Намети, багатобарвні прапори, вогнища і вимога справедливості. Однак... Справедливість кожен розуміє на свій штиб. Зрештою, великий відсоток Майдану становили якраз ті, кого нині закликають "убити" столичні протестувальники. Адже для маргінала, викинутого на узбіччя процесу, "буржуй" - поняття надто широке: це і власник гігантської корпорації, і приватний підприємець, який тримає хлібний кіоск у спальному районі свого потенційного "убивці". Для палія автошин "буржуй" - людина діяльна, а отже, неприйнятна, взагалі небезпечна. Вона несе у собі ризик необхідності праці, а це - незрозуміло і навіть дико для того, хто звик почувати себе захищеним за кошт інших.

Але столичні протестувальники наразі - це лише верхівка айсберга. Їх може переслідувати "Беркут", однак якщо пильніше придивитися до процесу, то можна з подивом зауважити, як елементи радикальності щоденно вбиваються у мізки українських громадян голосами найвищих посадових осіб. "Багаті змушені поділитися...", "багаті мусять угамувати непомірні апетити...", "ми змусимо їх дбати про незахищених..." Соціалізм квітне у полум'яних промовах владних популістів. Доки він дістанеться "низів", його благі гасла трансформуються у специфічну філософію, яка ще кілька десятиліть тому втілилася у большевизмі.

Мабуть, не варто нагадувати, що тоді заклик "убий!" не обмежився конкретним соціальним прошарком. "Буржуї" впали першими, і, мабуть, їм таки поталанило, бо вже не бачили того, що було далі...