- Вставай, лежню, Царство Боже проспиш!

Я трішечки розплющив одне око і побачив начальника сусіднього відділу Вадима Петровича. Зла доля, уособлена профспілковим комітетом, звела нас в одному номері приморського пансіонату, і Вадим Петрович, схоже, починав втілювати в життя свою концепцію здорового відпочинку. Він нависав наді мною неначе статуя командора над бідолашним Доном Жуаном і, вочевидь, готувався до більш рішучих заходів. Відчуваючи, що цими заходами можуть стати скидання ковдри і обливання холодною водою, я неохоче піднявся з ліжка і поплентався до ванни.

Підйом о шостій ранку аж ніяк не входив до моїх планів на відпустку. Навпаки, більшу їх частину становив здоровий сон до самісінького сніданку, а потім ще й пара годин післяобідньої дрімоти, що мали компенсувати надто активний робочий режим останнього півріччя. Але сварка з Вадимом Петровичем теж у планах не значилась, і невдовзі я, спотикаючись, брів за ним на пірс займатись фізкультурою.

"Нічого, - підбадьорював мене внутрішній голос. - На пляжі подрімаєш". "Справді, що там ще робити?" - погодився я, однак виявився безнадійним оптимістом в рожевих окулярах. Тапчан мені знадобився лише для того, щоб покласти речі. Бо тіло під керівництвом Вадима Петровича до самого обіду стрибало по піску, граючи в пляжний волейбол і відволікаючись лише для того, щоб швиденько сплавати до буйків.

Пообідня дрімота теж залишилась у царині нездійсненних мрій. У пансіонаті знайшовся тренажерний зал, де я за дві години був змушений перетягати стільки заліза, скільки вдома не тягаю й за рік.

Залишалась надія на вечір, але й вона виявилася марною. Увечері на веранді головного корпусу проводилась дискотека, і я до одинадцятої тупцював під музику, мало не заснувши на плечі партнерки під час повільного танцю.

Наступні п'ять днів злилися в один, бо нічим не відрізнялись один від одного. Хіба що дискотека кілька разів замінювалась п'ятикілометровою прогулянкою вздовж моря.

Шостого дня якісь добрі люди по­діли десь волейбольного м'яча. Це дало мені можливість полежати цілих п'ятнадцять хвилин, після чого прийшла черга екстремальних розваг на зразок катання на "банані" та ще якихось екзотичних фруктах.

Після обіду "фрукти" закінчились, і погляд Вадима Петровича звернувся до небес. Невдовзі я вже бовтався над морем під куполом парашута, причепленого до катера. Упряж була не дуже зручною, але втрачати таку нагоду не можна було, і я заснув...

Прокинувся від стусанів, що супроводжувались лайкою якоюсь незнайомою мовою. Мабуть, порив вітру обір­вав мотузку і затягнув мій парашут до сусідньої країни, де місцеві поліцаї вже потягли порушника повітряного кордону до відділку.

У відділку пояснили, що я везунчик, бо залетів до них вдень. Тепер мені доведеться лише з тиждень провести в місцевій буцегарні, чекаючи доки по дипломатичних каналах прийде офі­ційне підтвердження моєї особи. А от нічними зальотниками займаються більш серйозні установи, де довго і ретельно перевіряють, чи ти, часом, не шпигун, що помилився місцем приземлення.

Камера місцевої буцегарні значно поступалася комфортом номеру пансіонату, але тут можна було спати! Дві ночі і день раював я на нарах, а наступного ранку прокинувся від звуків зна­йомого голосу за стіною. Слів я не розібрав, але інтонації свідчили, що Вадим Петрович щось суворо вичитує місцевому керівництву.

Невдовзі двері камери відчинилися, і на порозі з'явився начальник буцегарні. Глянувши на його червоне спітніле обличчя, я зрозумів, що зараз мене випустять, не чекаючи ніяких офіційних підтверджень. І вже завтра я знову буду вигинатись на пірсі о шостій ранку і тягати залізо по обіді.

Начальник відкрив рота, але сказати нічого не встиг. Я підскочив до нього і зізнався, що я шпигун.