Якось Всеволод Чаплін, заступник відділу зовнішніх зносин Московського патріархату, сказав не надто благочестиву річ: "Жодні розмови про загальнолюдські цінності, про те, що ми можемо обнятися й розцілуватися з усіма народами світу, роззброївшись перед ними, не мають нічого спільного з реальною політикою". Достойний протоєрей, мабуть, цілком усвідомлює, що "реальна політика" так званих християнських держав (бо де можна зараз відшукати дистилят християнської спільноти?) вже давно не базується на євангельських притчах.

Та попри цинізм і "гламур мерзотників" (вислів автора УП Сергія Дацюка), у світі ще толеруються чесність та безкорисність, загальні правила етичної пове­дінки. Принаймні, ніхто й ніколи не танцює на чужому похороні. Хоча спроби такі були...

Мені також не надто до смаку деякі надмірності у підходах української влади до окремих дуже драстичних питань - історії, культури, навіть цивілізаційного вибору. Мені також шпетить, скажімо, зайва акцентація на європейськості України. Бо ж це цілком зрозуміла аксіома, яка не потребує теоретизувань і захмарних формул. Перебір із європейською належністю іноді може спричинити сумнів або ж враження про меншовартість, якої ми так прагнемо хутчіш позбутися.

Але моє ставлення до тактики рідної влади є природним, бо я - громадянин, платник податків, на які ця влада існує, тож маю право на критику. Роблю це усередині країни і, хочу думати, що мене почують, мою думку врахують. Коли ж оцінки дає сусід, то хотілося б, щоб ці його публічні міркування про чужу країну ви­тримувалися у тоні делікатному і дипломатичному.

Мені - українцеві, ні гаряче ні холодно від того, що Д. Мєдвєдєв відмовився приїхати на вшанування жертв Голодомору. Але мені не байдуже, що він зважився розкидатися оцінками на кшталт "так званий Голодомор", коли йдеться про смерть мільйонів моїх співвітчизників. А його демарш з неприїздом надалі стане одним із критеріїв мого особистого ставлення до особи російського президента, який, виявляється, не бажає (чи не може, не здатний?) поспівчувати сусідові у його біді. Відтак чи може розраховувати Д. Мєд­вєдєв на співчуття, коли таке несподіване життя підкине випробувань його народові? Мабуть, сумнівно...

Зрештою, якщо повертатися до теми Голодомору, то й тут Москва може з плином часу сподіватися на міжнародну ізоляцію. З кожним роком число країн, які визнають українську трагедію геноцидом, більшає. І не за рахунок маргінальних режимів чи терористичних угруповань, які схожим чином недавно підтримали ро­сійську ідею-фікс про визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії. Тож Д. Мєдвєдєв ризикує потрапити у компанію тих, хто заперечує очевидне. На кшталт "ревізіоністів", які намагаються заперечити Голокост.