Наш сучасник не вигадуватиме велосипеда у скрутних ситуаціях - у нього під рукою Інтернет, книги, радіо та ТБ. Він має до вибору до кольору варіантів того, як дати собі раду з проблемою. Тим паче, що безкоштовних порадників - хоч греблю гати.

Цікаво й те, що постсовєтському обивателеві не треба далеко йти за досвідом подолання, до прикладу, нинішньої кризи. У його совковій свідомості й досі побутує залізобетонна думка про переваги соціалізму (це коли ковбаса по 2,20) над звірячим обличчям капіталізму. Воно б усе нічого, оскільки часу для вивчення того ж таки ринку на нашу долю випало ще дуже мало.

Але європейці... Європейці, виявляється, не надто різняться за трибом мислення від якогось нашого містечкового "соціаліста". Наприклад, у нинішній Німеччині, як повідомляє тамтешнє інформагентство ДПА, цьогоріч вже продали щонайменше дві з половиною тисячі примірників Марксового "Капіталу". Зовсім недавно попит на класика сягав не більше півтисячі річно.

Я б не дивувався, коли б жвавий інтерес до "папи Карло" демонстрували, скажімо, мешканці недавно збанкрутілої Ісландії. Там в історії комунізмом навіть і не пахло. Але Німеччина й досі відхекується від "ендеерівського" експерименту, однак, з'ясовується, і там є охочі поборотися за вселенську рівність.

Правда, у Німеччини є й інший досвід. Досвід, на який варто, як на мене, зважити й нам, українцям, оскільки у ньому чітко проглядаються певні історичні алюзії. Постваймерівська республіка почала спинатися на ноги акурат напередодні Великої депресії, причому завдяки мільйонним американським інвестиціям в німецьку економіку. То лише згодом зрозумівши, куди хилить Берлін, США після вагань взялися укоськувати нацистський режим. А наприкінці 20-х років минулого століття все було по-іншому. Коли ж в Штатах гримнуло на ринках, грошовий потічок до Німеччини всох. Сотні тисяч учорашніх працівників Круппа, інших тамтешніх магнатів опинилися на вулиці. Прагнення стабільності, відраза до хаосу, відсутність перспективи дали 18 парламентських відсотків партії Гітлера. А після низки дочасних виборів (їх було три за два роки) в 1933-му Адольф Алоїзович став фюрером.

Звичайно, часи змінилися. Але принцип залишився. Будь-яка криза лише загострює суспільні протестні настрої і жагу "залізної руки". Політики люблять бавитися електоральними уподобаннями, але вони, мов діти у цій грі: ніколи не зупиняться перед нагодою виграшу. Будь-якою ціною, навіть ціною майбутнього країни. Тож попри гарячку і нетерпіння від клопотів і нестатків мусить залишатися бодай кілька тверезих, які б бодай говорили про те, чим може завершитися ця недолуга гра.