Якщо чесно, державних грошей ми в школах не бачили давно. Щороку у міському бюджеті розвитку передбачаємо кошти, цьогоріч це 26 млн грн. У кожній школі є батьківський комітет, і то є дуже якісна синергія. Так, місто інвестує в капремонти, замінює системи теплопостачання, будує новi котельні чи ремонтує дахи. А батьки займаються ремонтами в самих класах, міняють вікна.

Наше завдання дуже просте: щоби кожна школа була у належному стані, щоби було затишно, було тепло, мають бути відремонтовані всі приміщення, системи теплопостачання, каналізування, опалення. До того ж застосовуємо енергозберігаючі технології, ремонтуємо дахи. Маємо безкоштовну медицину, та чи вона безкоштовна? Так само і зі школами…

Мої діти вчаться в приватній школі, щомісяця дружина платить за навчання. У суму входять усі видатки, які стосуються певних поточних ремонтів та інших моментів. Ця школа не отримує жодних фінансів з міста. Якщо б мої діти вчилися в державній школі, то б коли йшла мова про ремонт, всі б відразу казали, що Садовий дає гроші туди, бо там вчаться його діти.

Як батько трьох дітей, ми в сім’ї вже пройшли всі етапи формування власної думки щодо цього питання. Без сумніву, Закон “Про освіту” стверджує, що фінансування витрат на утримання закладів освіти повинні здійснювати місцеві органи державної виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Так повинно бути, адже батьки сплачують до бюджету податки і мають право вимагати належного рівня утримання шкіл, де навчаються їхні діти. Це позиція, до якої ми прагнемо. Без обговорення я саме за це.

Проте реалії інші, і не тільки в освіті. Стан фінансування державних чи комунальних установ знаю також не з преси, дотичний до цього в повсякденній роботі. Тому розумію обсяг проблем у керівників шкіл, котрі намагаються забезпечити нормальний стан будівлі, території, класів… Як у приказці “Поли крає, а плечі латає”.

І коли не вистачає коштів, треба шукати варіанти їх залучення. Тому ставимось в родині з розумінням до закликів та необхідності збору грошей “на школу”. Ще краще, коли батьки самоорганізовуються та цільово впорядковують саме класне приміщення, де навчаються їхні діти. Питання також в іншому: в прозорості, офіційності, звітності щодо використання цих коштів. Дотримання таких принципів зможе підвищити рівень довіри до навчального закладу і його керівництва і співпрацювати на засадах соціального партнерства.

Вважаю, що за державний – у нас же соціальна держава і з нас справно стягують податки, в тому числі на утримання закладів освіти, автомобільних доріг тощо.

Проблема в тому, що у нас в державі неконтрольовані громадою витрати цих коштів, тому часто питання про ремонт в садочку чи школі стоїть так: ви знаєте, грошей нема, а чого наші діти повинні страждати? І свідомі батьки дають гроші (бо то ж заради дітей, і всі дають). А насправді потрібне прозоре фінансування на контроль за ним. У нашому садочку ремонт проводять за державні гроші, до нас за допомогою не зверталися.

Вважаю, що майбутнє української освіти лише за державно-приватним партнерством. Як мати першокласника, я розумію усі ті побутові проблеми, які сьогодні мають вчителі та директори шкіл при підготовці до нового навчального року.

Саме тому вважаю, що лише спільними зусиллями батьків, які в змозі надати школі певну фінансову допомогу, або ж долучитися до підготовки класів до 1 вересня, навчання школярів стане приємнішим та матиме позитивний результат. Однак не в останню чергу важлива також і ініціатива педагогічного колективу. У нас є безліч можливостей залучати гранти для ремонту шкіл, спортивних майданчиків. Саме тому керівникам навчальних закладів слід цікавитися можливістю залучення додаткового капіталу задля покращення умов навчання дітей, а не займати пасивну позицію, чекаючи коштів із державного бюджету.

Якщо держава декларує зобов’язання фінансувати дошкільні та навчальні заклади і ремонти в них, то, відповідно, вона має фінансувати їх у повному обсязі, замовляти відповідні роботи та контролювати їх виконання.

На жаль, у сучасній українській ситуації “порятунок потопельників” є лише їхньою особистою справою, тому часто ремонти за кошт батьків є єдиною можливістю забезпечити гідні умови навчання, і в цьому батькам потрібно принаймні не заважати. У “нашій” школі є батьківський комітет – громадська організація, яка фінансує частину ремонтів. Але навіть з коштами батьків, державним фінансуванням та підтримкою спонсорів коштів вистачає далеко не на все, що потрібно зробити...

Минулого тижня фарбував двері у садочку. І, чесно, у мене це не дуже добре вийшло і забрало півдня. Майстер би це зробив краще і швидше. Але у садка немає на це грошей. І завідувач дитсадка не посміла просити у батьків зібрати більше грошей, бо й так вони здавали на матеріали. Пробують своїми силами. І не усі батьки змогли прийти, одні ще на відпочинку, інші не можуть покинути роботу.

Мене найбільше у цій ситуації здивувала позиція вихователів садка св. Миколая: вони роблять ремонт садка у свій вільний час, бо це ж для дітей! І скоро ж перевірка: вимагають, аби все було як належить, але при мінімальному фінансуванні... Хто має робити ремонт? Риторичне запитання. Звісно ж держава. Але у цій ситуації гадаю, аби батьки мали вибір. Хто має можливість – здає гроші на майстра, хто не має – допомагає своєю працею і своїм часом.

Конституція каже, що наші діти мають право на безкоштовну освіту. На жаль, не все, що пише закон, виконується. У нас немає грошей на безкоштовну якісну освіту, а тим більше, облаштування шкіл. Звісно, якщо податки йдуть у першу чергу на задоволення забаганок бандитів при владі, то ремонти в школі вже лягають на плечі вчителів, батьків та спонсорів, яких намагаються знайти.

У школі, де навчаються мої діти, збір коштів на ремонт – це хронічна тема. І я не проти здавати розумні суми, якщо знаю, що їх буде по-господарськи використано. Але коли контролю немає, а ремонти робляться як все у державі – за шалені кошти і така собі якість – то я буду ставити питання: хто за це відповідає?

Отже, я за батьківську участь в облаштуванні школи, бо хочеться для своїх дітей якісної освіти і середовища, де вони її здобудуть. Але я за цілковиту прозорість і батьківський контроль за всіма такими роботами.

Робити ремонт у школі мають державним коштом. Розумію, що достатнього фінансування на освітню галузь не варто сподіватися – ані на ремонти, ані на правильні та якісні підручники, тим більше на позакласні гуртки.

Наші державні мужі розуміють, що на освіті можна зекономити, бо батьки для своїх дітей готові купувати книжки, давати гроші на ремонти чи робити їх власними силами. Кожному хочеться, щоб дитина навчалася у теплому та чистому класі, з хорошим освітленням. Тому і батькам, і вчителям доводиться думати про те, як з найменшими затратами створити найкращі умови для навчання.

На мою думку, якщо держава декларує обов’язковість середньої освіти, то має створювати всі умови для цього. І, безумовно, що основу фінансування має брати на себе центральна і місцева влада, місцеві громади. З іншого боку повинні бути і прозорі механізми співфінансування навчальних закладів. І тут повинна йти мова не лише про внески батьків, а й про те, що в Європі досить поширеною є практика співфінансування навчальних закладів підприємствами, комерційними структурами тощо.

Дуже багато потужних корпорацій починають вкладати кошти в майбутніх працівників вже починаючи із середньої освіти. Вони зацікавлені отримати кваліфікованих спеціалістів і починають боротьбу за них вже зі шкільної лави. Тож державі потрібно вести предметну розмову і з роботодавцями, стимулювати їх вкладати кошти в освіту. Хоча ще раз повторюю, левову частину витрат на освіту має покривати саме держава.

Щодо мого досвіду, то, звичайно, що я також вношу свою посильну допомогу в процеси навчання моїх дітей. Я, як і більшість українських батьків, прекрасно бачу, що наша влада кинула освітні заклади напризволяще. Фінансується лише мізерна оплата праці викладачів, вчителів. А коштів на розвиток шкіл, ліцеїв, гімназій жодних не виділяється. Звісно, що хочеться, аби діти отримували якісну і сучасну освіту, тому намагаюся у цьому допомогти їм та навчальним закладам, де вони вчаться!

Я вважаю, що від держави, а особливо тієї, яку ми маємо зараз, не слід сподіватись багато і вимагати більшого, ніж вона може дати. В усякому разі, жити у свинарнику і тримати у ньому своїх дітей, не намагаючись навести лад, бо це «повинна робити держава» - ненормально.

Я негативно ставлюсь до поборів, якщо гроші, які збирають у школі чи садочку, йдуть у кишеню адміністрації (на щастя, мені з таким стикатись не доводилось, і навряд чи я це терпів би), але, якщо мені показують занедбаний клас і пропонують вкласти гроші в нормальні умови для перебування моєї дитини – чому ні? В ідеалі, звичайно, батьки мають зорганізуватись і зробити ремонт самі в режимі толоки. Але часу на це в більшості немає, тому, звичайно, можна дати грішми.

А от справжньою проблемою є уникнення дискримінаційного ставлення до тих сімей (особливо їхніх дітей), які просто не мають змоги здавати на шкільні/садочкові справи. Перспектива заплатити не лише за свою, але й частково за чужу дитину вмить змиває наліт цивілізованості та християнських чеснот із деяких батьків.

Батьки завжди ставили перед собою це питання – і " здавали" гроші, самі ремонтували, скидалися на нову дошку, крейду, квіти і т.д. Вони бажали одночасно як доброго класу, де дитина проведе рік життя – то щоби здоров'я й комфорт, так і полегшення своєму дитяті життя від вчителів " залежно од внесеної суми". Як перший, так і другий випадки говорять про упослідженість системи освіти, а також плекаю в ментальному сприйнятті корупцію ще з дитинства - діти в цьому ростуть, чують, бачать, розуміють, що все залежить від грошей батьків.

Батьки теж є різні – одні відчувають себе убогими, інші вимагають ставлення до себе "згідно внеску". А грошей школі бракує, бо освіта в державі не є пріоритетом. Спонсори линуть з інвестиціями в школу лише під час виборів - за цілком певний "відробіток". Словом – таке просте явище як ремонт відбиває непросту суспільну ситуацію і вихід із неї лежить в площині зміни суспільної поведінки.

Хоча я пам'ятаю, як батьки в одній школі створили не "касу", в якій між собою сваряться, а товариство друзів школи – і весело, разом із дітьми, часто виходять і наводять лад у класі, в школі, разом потім святкуючи після роботи. Отже – все в свідомості нашій:)

На щастя, особисто переді мною не стоїть питання щодо ремонтів школи, оскільки мій син Данило навчається у приватній початковій школі «Дивосвіт». Школа є платною, проте умови навчання і матеріально-технічна база закладу – ідеальні. З плечей батьків зняті такі витрати, як купівля килимків, штор, шафок і шкільної дошки у клас, фарбування підлоги, ремонт школи і таке інше. Не кажучи вже про відсутність такого поняття, як «боротьба» за «особливий підхід» до дитини під час і після уроків.

Щодо державних шкіл, то, звичайно, хотілося б, щоб ремонти у них проводили не за кошт батьків. Насправді, у бюджеті, насамперед у міському (а не у державному), щороку повинні передбачати кошти на поточні і капітальні ремонти загальноосвітніх навчальних закладів Львова.

Проте, на жаль, урядники та депутати Львівської міської ради більш дбають про те, аби профінансувати з місцевого бюджету власні відрядження, премії, фестивалі, Свята пампухів і шоколаду, самопіар у ЗМІ. Тому ремонти у школах фінансують з бюджету за залишковим принципом, тож не дивно, що цих коштів не вистачає. Насправді, це велика проблема, коли у місті немає господаря, який не лише на словах, але й на ділі дбає про кожен будинок, кожну установу.

У той же час, думаю, порятунок потопаючого – справа самого потопаючого. І якщо у класі дітям на голову сиплеться штукатурка, а з вікон дме, то все ж таки батькам не варто ризикувати здоров’ям дітей і чекати, коли «грім вдарить», а об’єднуватись і самостійно вирішувати проблеми школи. Особливо, якщо батьки бачать, що дітям у школі вчителі віддають найголовніше – свою любов і свої знання. Бо якщо ти справді шануєш і любиш свою школу, то будеш старатися, аби у неї був належний вигляд.

Інша справа, коли йдеться про батьків, матеріальне становище яких не дає їм можливості фінансово долучатися до ремонту школи. А таких батьків немало. І у дирекції школи чи того ж таки батьківського комітету нема морального права вимагати від них коштів для ремонту школи. Якщо батьки ж хочуть покращити матеріально-технічну базу навчального закладу і умови навчання своїх дітей, то така допомога може бути тільки добровільною.

На мою думку, батьки, які здають гроші на потреби школи, в тому числі на ремонти, роблять і школі, і системі освіти, а головне своїм дітям ведмежу послугу. Наскрізь зогнилу хату потрібно не латати, а завалити і збудувати нову.

Послухати плачі директорів шкіл, керівників відділів освіти, а навіть міського голову – без батьківської допомоги школам не вижити. А якщо одного дня батьки перестануть давати гроші на ремонти, на мийні засоби, на прибирання? Невже всі школи заваляться чи їх закриє санстанція? А може це нарешті змусить наших можновладців реформувати систему, а не лише говорити про те, що діти наше майбутнє, і дбати тільки про майбутнє власних, які здебільшого у звичайних школах не вчаться. Здаванням грошей батьки тільки затягують агонію, а головне, калічать своїх дітей: вчать жити нечесно. Адже позиція батьків здавати чи не здавати визначає ставлення вчителів до учнів.

Про те, хто скільки має здати і які безсовісні ті чи ті батьки, вчителі говорять на уроках, а часом і на шкільних лінійках – дітей, чиї батьки не здають грошей (не мають чи така їх позиція) принижують, інших вчать – здавай, аби і з тобою так не було. Таким чином виховують наступне покоління готове давати хабарі. Поки не буде здорової системи освіти, здорової держави нам не збудувати, бо ми змалку привчаємо до корупції.

Звичайно, завжди були благодійники. Але, як я розумію, це потреба душі – хочу і маю, а не шкільний рекет: це не повинно бути “на список”. Про те, хто і скільки здав не повинні знати вчителі, а що більше це може стосуватися дітей. Абсурдно у 10-річної, а навіть 16-річної дитини вимагати грошей, вона їх не заробляє, а її перед класом відчитують, на перерві завуч “сповідає”. Зранку вона плаче, що хвора і не хоче йти до школи. Хіба це не рекет!?

Це з власного досвіду – на енному році здавання, коли побачила, що апетити у школи все зростають, чиновники лише плачуть, що нема грошей, а діти сидять у холодних класах (куртки вдягати заборонено, аби хто чого не казав), а навіть з вимкненим світлом на перших уроках взимку аби зекономити кошти, ходять у туалети, де кабінки не мають дверей, а сморід стоїть на півшколи.

Якщо за нинішньої системи школа не може вижити і потрібні кошти батьків, то нехай це буде офіційно (а то начебто фонд батьківський, а гроші чомусь збирають вчителі). У мудро розробленій системі будуть прописані пільги для сиріт, багатодітних, малозабезпечених тощо, а головне, це не вливатиме на ставлення вчителів до учнів (хто б що не говорив – усі вони люди).

Це не формуватиме у дитини потребу “давати”, дасть змогу вирости поколінню дітей, які не слухатимуть ввечері обурення батьків “знову деруть на школу”, а зранку нестимуть гроші, “аби на дитині не мстилися”. Може при них матимемо таку державу, про яку мріємо, у якій ми всі (хто чесно заробляє на себе) хотіли б жити.