Абстрактні розумування політиків на тему перспективи падіння економіки втрачають сенс у контексті конкретних випадків рецесії. Співаючи колискові про кволість українського фондового ринку, урядники забувають про одну доволі просту річ - пересічний мешканець має слабке уявлення не те що про оборудки на фондових біржах, але й про акції як такі. А якщо й тямить дещо, то послуговується не надто задавненим "ваучерним досвідом".

Я також переконаний, що Україна має шанс уникнути катастрофи. Але я не переконаний, що нинішнє провідництво бажає цього. Бо для нього йдеться не про добробут чи принаймні гідне людини життя своїх громадян, а про неподілений пиріг влади. Акурат за принципом: чим гірше, тим ліпше. Основна проблема, що встряла у мізки знаковим фігурам антагоністичних угруповань, - як знайти цапа-відбувайла, повісити на нього вину за економічні негаразди, зовнішньополітичні фіаско, зимні помешкання, високі ціни, - аби відтак, спекулюючи на цих речах, здобути електоральну перемогу.

Але цієї омріяної вікторії може й не бути. Я не певен, що після кризи деякі нині найхаризматичніші політики зможуть втримати довкола себе своїх симпатиків. І не тому, що останні, розчаровані злиднями та нездійсненними обіцянками, відкинуться від учорашніх кумирів. А тому, що кумири не доживуть самотужки до фіналу рецесії і продадуть свої політичні капітали потужнішим гравцям. З-за меж держави. Це - в гіршому випадку. У ліпшому ж - помандрують в офшори, де ніжитимуться під сонечком і дивідендовим дощиком із далекоглядно заниканих рахунків.

Цікаво прослідкувати, як вже сьогодні еліти різних країн по-різному вгамовують економічну кризу. У цивілізованих спільнотах говорять про податкові пільги для малого та середнього бізнесу, про суттєве зменшення акцизів і таке інше. У нас же - достеменно навпаки: нові побори, високі мита. Від­мін­ність підходів - відмінність світогляду. "Там" уважають, що головний тягар тимчасового дискомфорту має взяти на себе держава (вона - для людей, бо існує на їхні податки); "тут" - воліють перекласти труднощі на й без того переобтяженого фіскальним пресом громадянина, аби його коштом жити комфортно, влаштовуючи ще й власне по­літичне буття.

А народ мовчить. Правда, як писав Бодріяр, "це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імени. А отже, це зовсім не форма відсторонености, а досконала зброя".