Думаю, тут все просто. Суспільству дуже потрібні хороші професійні журналісти. Як, зрештою, професійні лікарі, вчителі, токарі і бізнесмени. Ключове слово тут – “професійний”. Із цим є деякі проблеми. Олігархічна система України творить олігархічні ЗМІ, яким занадто професійні журналісти не дуже потрібні. Не стільки тому, що вони дорожче коштують, скільки через те, що вони забагато собі дозволяють. Тим паче, що багато нинішніх ЗМІ існують лише для того, аби час від часу публікувати “правильні матеріали”. Якість решти сторінок – неважлива. Ясна річ, що це не надто сприяє авторитету акул пера. Але є маса прикладів, коли журналістам вдається прорватись крізь павутиння. І тоді вже їх чекає “ і слава, і воля”. І чим більше їх буде, тим більше буде поваги до решти. Що стосується кумирів – то він один: факт. Якщо студент журфаку написав хороший текст із достойними фактами, то він і є в даний момент моїм кумиром.

Зізнаюсь, що не люблю оцінювати рівень журналістики, щоб не перетворюватись у теоретика, яких сьогодні у цьому фахові не те що не бракує, а є надлишок і теоретики розповідають як писати. Але це не дивина у країні перевернутих дзеркал. Як би не звучало, можливо, дивно, але журналістика – то передусім передній край, новини, події, світ в мініатюрі, донесений людям, які того саме світу чомусь не бачать, бо або далеко від них події, або інші причини, тому це основне в журналістській професії – донести до читача, слухача, глядача той світ. Але нині журналісти рідко таким займаються, вони теж здебільшого не бачать того світу глибше. Здебільшого показують викривлений світ, не те добре дзеркало ставлять, щоб відбити в ньому актуальність, а те, яке криве... Мені імпонують багато журналістів у Польщі, блискучі американські медійники, ціную українських, але тих, хто подає не світ викривлених дзеркал, а так, як розуміє і переживає те, що відбувається в країні через призму власної порядності і відповідальності. Таких є обмаль, але вони є – і це не може не тішити...

Професія журналіста потрібна завжди. Адже завжди є новини і цікаві теми, які потребують глядачі та читачі. Щодо авторитетності нашої професії, то в нашій країні через низьку конкуренцію в суспільстві, що створилася за останні кілька років, і обмежені можливості розвитку із цим є певні питання. В ідеалі журналіст має бути компетентним та неупередженим коментатором суспільних процесів, а журналістика – впливовим і прибутковим бізнесом. Але, на жаль, усе в нашому суспільстві взаємопов’язане... Кого вважаю кумиром у журналістиці? Складне питання. Напевно, перш за все своїх вчителів – улюбленого декана Володимира Здоровегу, Степана Курпіля, що привів мене в журналістику в 16 років, Олега Шміда, що свого часу дав мені можливість стати економічним журналістом. Із сучасних колег, напевно, найбільше подобається творчість львів’янина Романа Вінтоніва, який показує людей такими, якими вони є, та компетентна безкомпромісність Данила Мокрика.

Інколи мені здається, що соціально відповідальна чи відповідальна перед суспільством журналістика перетворюється в Україні на хобі. Або вже практично перетворилася. Тобто є журналісти, для яких робота – не просто спосіб зробити ім’я, підняти рейтинг виданню\програмі чи відзначитися перед начальством. Вони працюють з усвідомленням своєї відповідальності за кожне слово, за розставлені акценти і зроблені висновки. Але це, на жаль, все менше цінується і підтримується. Водночас, ЗМІ все ж мають значно вищий рівень довіри, ніж органи влади, наприклад. Тобто, попри всі труднощі, професія журналіста все ще затребувана).

Наскільки професія журналіста є авторитетною і запотребованою залежить від фахових вмінь, особи, принципів і світогляду самого журналіста. Треба усвідомити відповідальність за кожне слово, яке, як відомо, ранить, вбиває і возвеличує, мотивує; варто відчувати місію цього фаху – яка користь з нашої інформації для людини, боронь Боже, використовувати медіа для власної вигоди чи кар’єри, аби дістатися самому якогось комфортнішого крісла чи посадити туди когось. Якщо бодай про ці три засади пам’ятати, то глядач, читач та слухач однозначно поважатиме нас. Для мене орієнтиром у журналістиці є усі мої колеги без винятку: ті, хто маніпулює на довірі людей, вчать мене, чого робити не варто, ті, хто дотримується стандартів і є творчим, спонукають мене робити якісні новини. А кумирами – є наші глядачі та слухачі, бо вони довіряють нам вже близько двадцяти років поспіль.

Мені здається, що не всі це розуміють, але потреба в журналістах буквально дорівнює бажанню жити у відкритому суспільстві з легким доступом до інформації, прозорою владою, чесним бізнесом тощо. Чим більше між нами журналістів – тим чесніші і повніші новини ми отримуємо, а чим більше журналісти відчувають гордість за своєю професією, тим більш глибокі та важливі дані ми отримуємо. Та що там, четверта гілка влади це буквально противага трьом попереднім, і фах настільки непростий, що потрібно переважувати і балансувати з пропорцією 1 до 3. І тому в переддень фахового дня хочу побажати всім колегам сили та витривалості!

Професія журналіста в усі часи залишалася авторитетною та впливовою. Адже саме слово формує громадську думку та зрештою вказує життєві орієнтири. Одночасно з цим журналістика несе величезну відповідальність за кожне слово, надруковане чи озвучене в ефірі. Будь-яка помилка і тим паче завідомо неправдива інформація спотворює інформаційний простір і розбещує свідомість громадськості. Представники ЗМІ самі обирають, у якій площині будуть працювати. Донести, захистити істину – наважуються одиниці. Звичайно, героями не всім дано бути, але принаймні можна утримуватися від спотвореної інформації. Хочеться більше добрих та світлих журналістських праць, бо левова частка пакету новин складається з негативу, кривавих сюжетів, замовлених “ наїздів”. Поважаю та ціную журналістську працю, де істина понад усе, навіть якщо є ризик втратити репутацію, посаду.... Бажаю усім, хто працює у форматі “ПРЕСА”, не втрачати бажання вивчати світ, який зображується в людях, подіях, законах, вчинках!

Мені завжди стає незручно, коли хтось просить пояснити, чому я вибрала професію журналіста, і чому, на мою думку, вона потрібна. Бо я скромно вважаю, що без журналістики світ втратив би дуже багато, а точніше – інформацію. Взагалі, без текстів багатьох журналістів моє життя було б нуднішим, а багато процесів так би і не знайшли пояснення. Хоча, звісно, є тут і мінуси, як казав Сергій Рахманін: “Не буває такої п’ятниці, коли б я не пошкодував про свою професію, і не буває понеділка, коли б я за це не дякував”. Що ж до орієнтирів, то для мене ще довго лишатимуться феноменом робота Олександра Кривенка та “Поступ”. Я насправді щаслива, що завдяки професії змушена слідкувати за різними медіа. Бо коли заходиш на “The Guardian”, то відчуваєш, що журналістика – це мистецтво. Хочеться плакати, сміятися, йдуть мурашки, коли дивишся фото, відео та їхні тексти. Це професіоналізм. Окрім того, круто, коли у тебе звичка йти до першоджерела. Коли Анджеліна Джолі написала текст про операцію на грудях, всі медіа подали слізливі фото або гламурні зображення акторки у білизні. Коли я зайшла на сторінку “New York Times” (першоджерело), то була шокована. Блог Джолі мав чорно-білу карикатуру, жодних ілюстрацій, просто колонка, яка була більше подібна на оголошення. Під ним було кілька тисяч коментарів. І це було дуже просто, вона просто написала те, що хотіла. Форма подачі теж багато чого пояснила.

Факультети журналістики сьогодні відкриті майже при кожному навчальному закладі. Не здивуюсь, коли вони з’являться навіть при медуніверситетах. А це свідчить, що фах журналіста користується попитом. Проте питання не в кількості випускників-журналістів, а в їх якості. Роботодавці на кожному кроці кажуть: “Бракує хороших журналістів”. Колись правильно сказала моя викладач, яка до журналістики мала опосередкований стосунок, адже сама актриса і вела у нас курс дикції, але її звернення до нас, студентів факультету журналістики, було дуже правильним і влучним: “Чи запитували ви себе, чому ви прийшли в цю професію? Якщо лише заради того, аби вас показали по телевізору чи аби ваш голос було чути на радіо, або ж, щоб побачити своє прізвище на шпальтах газети, тоді вам нічого робити в журналістиці”. Думаю, вона натякала нам про місію, яку б ми мали виконувати, працюючи журналістами. Щодо авторитетності. Як на мене, у нас в країні влада свідомо і навмисне зробила так, аби все виглядало, як у тій східній приказці: “Cобака гавкає, а караван іде”. У країні, де журналістів б’ють білоцерківські хлопці, де викривальні факти розслідувань ігноруються, де чиновники, які живуть за наші з вами податки, відмовляються коментувати свою бездіяльність, навряд чи ця професія може вважатись авторитетною... У нас зараз інші “авторитети”. На жаль...