Коли у берлінському С-Бані лагодять шматок дороги і проїзд через певні станції закритий, організовують так званий "маятниковий рух" і поїзди курсують за скороченим маршрутом. Це не означає, що дістатися потрібної вам станції неможливо, такого у берлінському С-Бані, мабуть, не буває. Але їхати ви будете значно довше і з багатьма пересадками. А якщо це трапиться вихідного дня, то матимете змогу пригадати свої відчуття у вітчизняному транспорті. Чи майже так, адже навіть коли у Берліні одночасно ремонтують кілька відрізків колії С-Бану, то і тоді там не буває настільки зле.

І причина не лише у тому, що берлін­ський транспорт ніколи не досягає такої концентрації пасажирів на одиницю площі, хоча і це відіграє свою роль. Основна причина - запахи. Адже скільки б людей не набилося у С-Бан, вони ніколи не переплюнуть нашу маршрутку за інтенсивністю та гостротою саме цих відчуттів.

Лише одного разу у вагоні С-Бану під час маятникового руху мені довелося відчути щось віддалено знайоме. Різкий сморід раптом наповнив вагон, і від здивування всі почали озиратися і навіть затихли.

Згорблена низенька бабця, схожа на Шапокляк, вся у чорному: чорній спідниці майже до землі, з-під якої визирало чорне і не за сезоном тепле взуття, у чорному гольфі, чорному светрі і з чорною ж сіточкою на давно немитому волоссі, - агресивно пробивала собі дорогу чорним ціпком серед доволі щільного, як на місцеві звичаї, натовпу. Її худорляве обличчя нагадувало зморщену сливку із довгим закрученим донизу носом. А губи були нафарбовані яскраво-червоною помадою. Бабцю явно не турбувала раптова тиша і здивоване принюхування їй услід, як і те, що люди злякано розступалися і давали їй дорогу. Замість одного стільця звільнилося відразу чотири, і ніхто на них не претендував. Бабуся по-панківськи виставила ноги на вільному кріслі, а потім заговорила сама до себе щось нерозбірливе з класичною інтонацією міської боже­вільної. Її діалектна вимова і недобре допасовані зубні протези, а також специ­фічна дикція ґарантували цьому монологу абсолютну езотеричність навіть для аборигенів. Мені з її темпераментної промови були знайомими тільки два слова - одне непристойне, а інше - маятник. З цього можна було зробити висновок, що бабуся не в захопленні від того, що десь ремонтують колію. Точніше, від побічних наслідків цього процесу.

- Крутезна бабенція! - заздрісно присвиснув обвішаний модними аксесуарами панк навпроти мене і розгублено поправив одну із п'яти пірсингових сережок у себе на язиці.

Його старанно залакований кислотно-зелений ірокез і навіть кокетливо виставлені напоказ у розрізі на рукаві поколені вени враз втратили усю свою андеґраундовість на фоні впевненої у собі бабці, а роман Патріка Зюскінда "Парфуми", що його панк перед тим намагався читати, взагалі виглядав як знущання. Адже ніякі візуальні ефекти силою впливу не здатні переплюнути запах. Панкові уже не обов'язково було дочитувати книгу, адже він щойно на власному досвіді збагнув її основний месидж. І він справді закрив роман і похапцем запакував його до наплічника.

- У неї вдома коти, вона курить і не милася, мабуть, з часу падіння берлінського муру, - сказав інший попутник у мене за спиною, коли ми пропихалися крізь натовп до виходу на наступній зупинці. Поїзд загальмував, відчинилися двері, я вийшла і побачила на лавці бомжа з великою торбою. Бомж саме закінчив колупатися в смітнику, поклав до торби кілька порожніх пластикових пляшечок і присів на лавку перепочити. Його масне волосся прилипло до чола, і він втомленим жестом поправив його. Мені стало цікаво. Я підійшла до бомжа ближче і принюхалася. Бабця залишилася поза конкуренцією.