Загальноприйнято вважати, що ми живемо в епоху інформації. Це звучить красиво і безхмарно: ми живемо, а інформація до нас пливе. Пливе й збагачує; ми стаємо поінформованими, а отже озброєними і захищеними.

Насправді ж ми живемо в світі клі­ше. Ми про все знаємо наперед і ковтаємо інформацію, не розжовуючи і навіть не встигаючи відчути її на смак. Наш головний інформатор - не прокляте телебачення і не божественний Інтернет, а мадам Тюссо, оскільки ми існуємо в світі воскових фігур. Ми знаємо, що Нерон - жорстокий, а Черчілль - хитрий; що ескімоси люблять "вогненну воду", а слов'янська душа загадкова; що Байрон кульгавий, але романтичний, а Ейнштейн не кульгав, зате погано грав на скрипці.

Наше улюблене кліше: Бетховен-революціонер. Тут можна зауважити певну розкиданість думок, таке собі віяло: від придихань молодих журналісток ("ах, він, звісно, не мелодист, як Моцарт чи Шопен, але який бунтар!... а ця зморшка на чолі!") до багатозначних зітхань керівників ідеологічного відділу колишнього ЦК Компартії, котрі ладні були вручити Бетховену партійний квиток № 00002.

Звісно, знаменита історія про те, як, зустрівши на прогулянці у віденському парку австрійську імператрицю зі свитою, Бетховен не вступився їм з дороги і тільки натякнув на привітання, торкнувшись рукою капелюха, й досі вражає нас, звиклих дуже довго дихати вихлопними газами у низці завмерлих на перехресті авто, очікуючи проїзду вождів нашої молодої демократії. Проте, з іншого боку, якщо на прогулянці у міському парку можна так просто наштовхнутися на імператрицю, то, можливо, й такого привітання цілком вистачає?

Бетховен був дуже самотньою, малоприємною у спілкуванні, зітканою із протиріч людиною. Глухота, яка настигла його до тридцяти років, була важкою, та не єдиною недугою. Ціле життя його мучили постійні бігунки та очні хвороби, а доконали жовтуха, цироз печінки й водянка - навіть якщо б ви від народження були херувимом із янгольським, природно, характером, то таке життя і з вас зробило би іпохондрика.

Душа Бетховена розривалась між "хочу" і "можу". І хоча міг він невимов­но багато, але хотів незмірно більше. Звідси - глибокий смуток його неймовірно прекрасних адажіо, звідси - дрібка гіркоти його гумору, звідси - відраза до компліментів і світських ритуалів.

"Це абсолютно неприборкана особистість, - писав про Бетховена Гете. - Хоч він і не помиляється, вважаючи світ огидним, але, звісно, це не робить його більш приємним ані для себе, ані для інших". Бетховен мав заможних покровителів, але гордість часто брала верх над вдячністю - і він, висловлюючись сучасною мовою, хамив сво­їм благодійникам свідомо й ущипливо; потім, звісно, переживав і все глибше замикався у собі... Додайте до цього любовні поразки (а як би воно складалося у вас - при глухоті, постійних бігунках, хворих очах та, на жаль, вродженій неохайності) - і ви, ймовірно, здогадаєтесь, звідки походить ніжна, хоч і завжди ледь недомовлена бетховенівська лірика, що терзає душу; лірика, якої не зауважують в'язні ідеологічних кліше й шкільних догм.

Бетховен - видатний лірик, і його екскурси в патетику, його  "героїчні" мотиви - це втеча від самого себе, це бажання прожити ще одне, віртуальне життя, це декларація про наміри.

Революціонери - люди принципу. Бетховен натомість час від часу робить вчинки, які з точки зору принциповості не пояснити. Уявіть собі, до Відня приїжджає принц Луї Фердинанд. Одна графиня дає на його честь музичний вечір, на який запрошує і Бетховена. За вечерею виявилося, що за столом принца накрито лише для знаті, до якої Бетховен, як відомо, не належав. 34-річний Людвіг, подейкують, обурився, нагрубіянив, схопив свій капелюх і пішов геть. Це, звичайно, вчинок. Не революційний, та все ж... Проте через місяць Бетховен випускає у світ Третій фортепіанний концерт, присвячений... принцу Луї Фердинанду. Не знаю, як вам, але для мене ця "безпринципність" дорожча, ніж псевдосвідчення про "героїзм", а то й "богоборство" композитора: за цими полярними вчинками ми розрізняємо не статую, а живу людину з неврівноваженою нервовою системою, гарячим серцем і сум'яттям розуму - але це все якраз і є тим будматеріалом, з якого Бог конструює геніїв.

"Відсутність доброго методу", "розхристаність", "гонитва за дивакуватими модуляціями", "відраза до загальноприйнятих зв'язків", - так писала одна із лейпцизьких газет про музику Бетховена близько двохсот років тому. Рецензент, звісно, був дурнем, але щось-таки інтуїтивно вгадав. Бетховен і справді відчував відразу до "загально­прийнятих зв'язків" (і не лише в музиці) - але ж це і є несприйняття кліше!

Виконуючи Бетховена, потрібно любити не літературу про нього, а його самого - маленького зросту, непримітного, з червоним, подзьобаним віспою обличчям, з розкуйовдженим нечесаним волоссям, кострубатою мовою (ну як можна було написати коханій: "Як би ти не любила мене, я люблю тебе ще сильніше... Добраніч. Прийнявши ванну, я повинен лягти спати...").

Потрібно любити його за слова, яких до нього не сказав ніхто: "Кажуть, мистецтво вічне, життя коротке. Неправда: довге тільки життя, а мистецтво швидкоплинне".

Потрібно сприймати Бетховена так, як сприймали його за життя - любити або відкидати, але не за чужими словами, не за енциклопедичним словником.

Як розповідав Черні, під час першого виконання Третьої симфонії, "довгої і незрозумілої для тогочасного слухача, з гальорки хтось вигукнув: "Дам ще одного крейцара, аби тільки припинили!" В цьому зухвалому вигуку більше безпосередності та навіть певної привабливості, аніж у десятках томів стерилізованих панегіриків.

Виконуючи Бетховена, потрібно любити людину, яка завжди була "сатиричною і гіркою", яка вперто налаштовувала проти себе навіть тих, хто йшов до неї зі словами захоплення і простягав руку допомоги - часом наповнену так необхідним для Бетховена ницим металом. Потрібно любити людину, яка "так налаштувала проти себе оркестр театру "An der Wien", що музиканти погодилися грати лише після тривалих умовлянь та за умови, що Бетховен не буде присутнім у залі під час репетицій".

Під час репетицій Бетховен ходив із кутка в куток в сусідній кімнаті - пройдіться і ви разом з ним і спробуйте зазирнути в його загадкову, хоча й неслов'янську душу.

Професор Гофель сидів із полі­цейським комісаром в садку шинку "Zum Schneifer", коли до них підійшов поліцай: "Ми арештували когось, хто не дає спокою і весь час репетує, що він Бетховен. Але він дуже обтріпаний, без капелюха, в старому сюртуку, без документів..." З'ясувалося, що Бетховен, заглибившись у свої думки, забрів на незнайому вулицю і заблукав. Добрі люди, зустрівши розгубленого подорожнього, викликали поліцію. Під час арешту він заявив: "Я - Бетховен". "Ще б пак! Бетховен не так виглядає!" - заперечили йому. Врешті-решт, генія з поліцейського відділку визволили. Ця історія, яку розповів Ференц Бродскі, свідчить про те, що, коли повірити, ніби все на землі відбувається за Божою волею, то варто визнати: Творцю не чужий так високо цінований нині чорний гумор... Хіба ж не чорний гумор - вкласти музичний геній в мізерну, гріховну, розтерзану плоть?

Коли у хворого на водянку стали сильними приступи нічної задухи, йому вирішили зробити прокол живота. Бетховену вставили зонд у живіт, звідки порснула вода, після чого він сказав: "Пане професоре, ви нагадуєте мені Мойсея, коли той жезлом вибив воду зі скелі..."

Цей зразок чорного гумору свід­чить, що Бетховен, звісно ж, не дворянського походження, але безумовно - божественного!

Переклала з російської
Лідія Мельник

Про автора

Роман Кофман - один із найвідоміших сучасних дириґентів Європи, а також поет, есеїст, драматург, режисер, скрипаль. Професор Національної музичної академії ім. П. Чайковського. В 2003 - 2008 рр. - генеральний музичний директор оперного театру та оркестру Бетховена міста Бонн (Німеччина). Головний дириґент Київського камерного оркестру.