Ось кажуть, виставляємо себе перед усім світом на посміховисько, не спромігшись дати лад у власній хаті. Але хто робить цю негідну справу? Хто підкидає полінця у вогнище? Та ті ж особи, які відтак волають про винесене з оселі сміття.

Тимошенко тихенько посміхається, коли Путін котить бочку на її Президента. Ющенко не минає жодної нагоди, аби поскаржитися іноземним журналістам на свого неслухняного главу уряду. Причому в обидвох випадках зауважуємо такий рівень стосунків, який, зазвичай, не афішується в кайдашевих сім'ях українських сіл. А серед політиків чомусь це вважається не тільки прийнятним, але й до того ж - ознакою креативності...

Хоча, як кажуть, все це - умовності. Я чомусь не повірю, що в контексті вселенської фінансової кризи пересічний американець чи німець прокидається з думкою про Україну. Як, зрештою, і росіянин, у якого і без того своїх клопотів - повна голова. Тож цілком можливо і навіть точно, що усі ці волання про падіння престижу, інспіровані самими ж галасунами - радше, для хатнього вжитку, для продовження сварки на межі, де грушка давно всохла.

Як на мене, значно серйоз­нішим є факт, що влада стає об'єктом глузувань для власного народу. Зважаючи на традиційну нелюбов нашого загалу до будь-яких урядників (вона тягла ще з часів підневільного побуту), зневажливе ставлення до різного роду інституцій має своїм наслідком відчуття уседозволеності і легковажності. Я чомусь переконаний, що усі наші катастрофи, вибухи та інші неприємності певною мірою - результат не стільки прогнилих труб, поіржавілих газових вентилів, а є переконанням тих, хто відповідає за їхній стан, у тому, що все можна залатвити, помастивши руку чергового контролера.

Як я розумію, уся система влади в Україні налаштувалася на самознищення. Це погано? Не факт. Те, що жити серед хаосу і невизначеності не надто комфортно, - лише один бік справи. Інший - набагато оптимістичніший. Стаємо свідками того, як колись добре налаштований механізм дає збої, дихає на ладан, а отже, колись самоліквідується, як герої фантастичного бойовика. Тобто реформи, про які не втомлюються нам говорити ось уже півтора десятиліття, стануть наслідком не зусиль говорунів, а результатом логічного процесу розвитку суспільства. Справді, безвихідь приховує у собі йоту надії, що вона не триває довго.

Як добре, що, захопившись цією грою, нині всесильні не мають часу на те, щоб зауважити початок свого кінця.