Наприкінці 60-х я мігрував гуртожитками медичного, лісотехнічного та інших інститутів. У березні 1970-го навідав знайомих у студентському містечку Політехніки. Мав там трохи від­вертіші розмови. Після моїх насмішок над радянськістю двох землячків ті десь зникли. Ми пішли на танці в парк імені Богдана Хмельницького. Під клубом молодчики фільтрували публіку. Я йшов останнім. Нас пропустили. Ікс плюс Ігрек змились. У сінях перед залою хтось смикнув мене за лікоть. Я спробував звільнити руку, але дістав по голові чимось важкеньким та на якусь мить зомлів. Друзі не завважили, де я подівся. Мене втягнули до якоїсь "каптьорки" зліва. Удар в потилицю звалив мене з ніг - падаючи, розбив носа до канта столу і зомлів.

Отямився від рідини, якою мене привели до тями. За столом сиділа невиразної конституції женська мармиза і складала "протокол". Мене примостили на стільці перед незнайомкою. Запитання були стандартні - вже після першого я перехопив ініціативу: "Прошу пані, відрекомендуйтесь!" Безстатева потвора відрекомендувалася, що з КГБ. "Прізвища" я не слухав, бо й так ясно, що псевдо. Звинувачення були туманні, мовляв, усе знаємо: "Ви націоналіст. З університету вас виженуть!" Гаманця, блокнота з адресами і телефонами та найновішими віршами не повернули.

Після протоколювання і погроз мене відпустили. Під дверима вже чекали хлопці, але "стукачі" злиняли. Ми пішли навмання у відділ міліції на Зеленій. Переговорили з майором, але про КГБ не згадували. Той ще перепитав, чи випивали. "Я їм позбиваю роги", - гаркнув хлопака , і ми сіли з ним у "бобик" та рванули до парку. Там з цікавістю спостерігали за його перемовинами з миршавим лейтенантиком у цивільному. Наш зеленський майор повернувся червоний, мов рак, і співчутливо буркнув: "Це не моя парафія. Вас підвезти?" Ми чемно подякували і відмовились... Тиждень провалявся у ліжку сьомого гуртожитку на Пасічній, а коли спробував перервати "курортний" побут, ледь не зомлів в автобусі №7. Полтавець  Олексенко з газети "Вільна Україна" обіцяв допомогти і передав мене зна­йомим журналістам. Ті при мені телефонували в міліцію. По той бік відчитали ревних слідопитів, мовляв, не ваше діло! Я був свідком розмови, і для годиться пообіцяли очну ставку із дирекцією БК та злощасним лейтенантиком.

У парк ми пішли з двоюрідним братом Штефком Козирою (помер у 1984 році). Попросив його чекати: якщо за годину не прийду - біжи в гуртожиток і... ти знаєш, що казати.

Прийняв директор, але розмовляв більше невідомий з органів, середніх літ, повновидний. Перепросили за побиття, мовляв, із кимось сплутали, та запропонували організувати авторський вечір. Я, сміючись, подякував за такий гуманний цинізм і відмовився. Моє прохання повернути вилучені папери зігнорували.

...Очна здибанка була у великому залі: я, лейтенант (цього разу у формі) і полковник невідомої служби. Служака не мав чим крити і всю мою вину окреслив фразою, що я (пост-фатум!) звернувся до кагебістки "прошу пані". Полковник почервонів. Мені дали скерування на експертизу в якусь глуху вуличку на околиці. Опер-дохтор, якого я знайшов у підвальному приміщенні, свистів, слухаючи мою історію, і, сміючись, почав "бадати". "Нічого особливого!" - сказав про нирки. "А ніс?" -  "Треба робити рентген!" - виписав скерування ескулап. Там, звісно, пропало світло. Я повернувся: так і так - скеруйте деінде! "Не можна!" - розреготався той. Через тиждень я зробив таки знимку. Слуга двом божкам - медичному і поліційному - здивовано роз­глядав на світлі негатив: "Не зрісся! Е, та ви могли за той час самі розбити собі пику". Знову давали мені знати, що нічого я не доведу. Все ж моя настирливість мала певні наслідки - в університеті відпустили в академвідпустку. Щоб не турбувати батьків, зліг у гуртожитку. Та це тривало недовго: на моє місце поселили інших. Жив по добрих знайомих: у гуртожитку біля головпошти, а згодом у четвертому біля Холма Слави. Там познайомився з майбутньою дружиною. Але це вже інша історія.