Аляксандр Лукашенка принаймні відвертий, окресливши свій статус "останнього диктатора". Він - щиро чи ні - вважає, що, попри всі незручності свого становища ("Людина, владарюючи над іншими, втрачає власну свободу" Ф.Бекон), його місія потрібна "народові". Бацька уперто вирішив вести свою країну ексклюзивним шляхом, інша річ, що цей шлях завершується зазвичай компіляціями з практик відомих диктатур.

Власна свобода, утім, не важлива для Лукашенки, ос­кільки він ніколи чи майже ніколи не відчував потреби бути вільним. Він не може зрозуміти, що цю потребу мають інші, що вона може бути природною, а не проплаченою з-за кордону, виплеканою прочитаними "єретичними" книгами. Він - продукт системи, яку, за іронією долі, відспівали на теренах його ж країни, у Біловежжі.

Але чи тільки Лукашенка хибує таким нерозумінням? Якщо прискіпливо глянути на наш вітчизняний бомонд, то можна зауважити, що переважна більшість його фігурантів не така вже й далека від тоталітарного світорозу­міння. Вони, далебі, не говорять уголос "Я - диктатор", але десь глибоко в закутках свого єства воліли б бодай на мить стати урівень зі своїм екзотичним сусідом. Розшарпані поміж глобальними центрами впливу, вони мріють про "мить особистої свободи", і ці мрії інколи втілюються у напрочуд неадекватних вчинках і висловах.

Пов'язані зобов'язаннями і обіцянками, залежні від примх Америки чи Росії, прикуті до своїх спонсорів і обмежені можливими реакціями опонентів, вони борсаються у цьому замкнутому проклятому колі, дивуючи поміркованих співгромадян, розчаровуючи вчорашніх симпатиків і тішачи довкілля. Врешті, їхній шлях завершиться класичним: "Полковнику ніхто не пише", а "осінь вітчизняних патріархів" буде самотньою і позбавленою будь-яких сенсів.

Проблема не в тому, що вони апріорі позбавлені бажань зробити бодай щось вартісне і знакове. Проблема - у неможливості самореалізації в системі, яка, за первинним задумом, мала б сприяти посиленню їхніх впливів (принаймні практика попередників переконує у цьому легковірів), проблема - у невмінні виробити нові правила гри, або ж погодитися з такими трансформаціями, пропонованими іншими. Не дивно ж: переможці часто перебирають риси переможених...

Власні моделі розвитку країни вважаються абсолютними й безапеляційними. Чужі відкидаються лише тому, що чужі. Підозри, недовіра і острах зради - те, що лякає диктаторів, живить настрої і "демократичних" правителів нинішньої України.